Ловці мамутів - Едуард Шторх

Якийсь підозрілий шерех знову насторожив її. Немов хтось ступав по глиці. Дівчина оглянулась, прислухалася — десь поблизу вистукував по дереву дятел. Ніщо ані шелеснуло.

Ласичка зойкнула від болю — і скабку було висмикнуто.

Знов щось хруснуло! Та не встигла дівчина схопитися на рівні ноги, як хтось повалив її на землю й запхав їй у рот хутро, що ним Ласичка була пов’язана.

Розвідник чужого племені, молодий Змій, нахилився над нею і погрожував кам’яною сокирою, яку раніше тримав за паском. Погрожував, бо боявся, щоб вона не закричала. Дівчина мусила скоритися.

Юнак витяг хутро в Ласички з рота й копнув її ногою, щоб уставала. Перелякана дівчина підвелася й лише зараз добре придивилася до суворого мисливця. Зведеною вгору сокирою той показував, щоб вона мовчала, інакше він уб’є її. Змій захопив її, став її володарем, і тепер дівчина повинна йти туди, куди він накаже.

Ласичка стояла нерухомо, і тому Змій, схопивши за руку, потяг її за собою. Приголомшена дівчина не опиралася й не наважилася кликати на допомогу. Коли ж трохи згодом Ласичка перестрибувала рівчачок, то відчула, що нападник тримає її не так міцно, як спочатку. Дівчина сіпнулась, вирвалася від Змія й прудко помчала назад, як справжня ласиця. Та в’юнкий Змій швидко наздогнав її і оглушив ударом по голові. Дівчина впала на коліна, а тоді повалилася в мох.

Мисливець зірвав з неї хутро, приніс у ньому води з поблизького потічка й полив на дівчину. Ласичка розплющила очі й з допомогою юнака підвелася. Після цього дівчина вже не чинила опору й рушила слідом за чужинцем.

Була переможена. Тепер вона стане дружиною молодого мисливця, який її викрав.

Діти захопилися цікавою грою в потоці. Будували гать з каміння, а за нею робили рибники й намагалися ловити в них маленьких рибок. Замурзаний Цебик упав через гать у рибник і тепер плаче та бризкається водою. Зозулька втішає його й показує на гарні камінчики в потоці. Діти вигрібають з піску силу блискучих зернят, а між ними й чималі жовті камінці. Камінці гарно сяють, дітлахи незабаром назбирали їх цілу купу. Мерехтливі зернятка виблискують і в камінні, з якого діти будують гать.

Малюки побігли в табір похвалитися своєю знахідкою. Матері байдуже глянули на золоті зернятка — їсти ж їх не можна! — посміялися з дітей і подалися по хмиз.

Сова, що пильнував вогнище, теж мусив подивитися на знахідку дітей. Він узяв у руку блискучий метал, струснув зернята в жмені, понюхав, погриз кругленький камінчик, виплюнув, а тоді шпурнув решту й знову узявся до роботи: гострою скалкою різьбити якісь карби на оленячій кістці.

Розчаровані діти повернулись до потічка. Вони вже не збирали золоті зернята й лише більшими самородками укріплювали ще незакінчену гать. Раділи, що та гать підняла воду й вони тепер можуть хлюпатися на більшій глибині. А вода тим часом прибувала.

Дитячий лемент посилювався. У воді сновигали дрібні рибки, втікали перед дітлахами, аж поверхня ріки вирувала. Інколи рибки сплескувались над водною гладінню.

Вивірчак загукав:

— Ой, тут риба-риба! — що означало «велика риба».

Всі діти негайно схилились проти течії й почали ловити рибу по-ведмежому. Вивірчак також нахилився, розчепірив пальці й чатував, коли перелякана рибина запливе йому до рук. Колись він бачив, що так ловив ведмідь: передніми лапами спіймав рибу й вискочив з нею на берег.

Але рибина була дуже в’юнка та обережна — діти не спіймали її. Навіть коли Вивірчак, Крикун або Жабка, здавалося, вже тримали її в руках, вона виривалась і тікала. Тому Вивірчак скомандував:

— Гур-гур! На рибу! — і кинувся до мілини.

Діти ланцюжком побігли слідом за ним, женучи рибу перед собою.

— На берег! — звелів Вивірчак.

Ланцюг дітей зупинивсь, а тоді повернув до берега. Хлюпаючи й галасуючи, діти виганяли оточену рибу на піщану обмілину. Багатьом рибкам пощастило уникнути пастки, але кілька з них таки спіймалося, а дві-три більшенькі вискочили з води аж на пісок. Вивірчак ухопив жирну верховодку й переможно підкинув угору, щоб весь табір бачив його успіх. Жабка теж спіймала рибку, але знову кинула її у воду — рибка була надто маленька. Потім дівчинка спритно вихопила Вивірчакову верховодку й давай тікати до гурту дітей, на бігу висмоктуючи мозок з риб’ячої голови.

Шкліба помітив поблизу їжака, кинув золоті камінці, що їх ніс до греблі, й побіг за звірятком.

— Шпичка, шпичка! — верещав Шкліба, й усі діти помчали до нього, щоб побавитись із їжаком, який скрутивсь у клубочок і удавав з себе мертвого.

Тим часом ловці з Мамутикового племені щасливо закінчили лови: вбили двох оленів і поверталися тепер до стійбища. Ловці зв’язали рогачам ноги, взяли їх на довгу жердину, й отак дві четвірки чоловіків несли здобич, яка покладе край голодним дням.

На лісовій галявині вирішили трохи перепочити. Зморені ловці прилягли на моху, а Мамутик пішов оглянути місцевість і вибрати найкоротшу дорогу. Ступивши кілька кроків, він раптом почув тріск гілок. Ватаг тихо подав мисливське гасло племені, й усі ловці за мить були готові до захисту із зброєю в руках. Схил гори досить густо заріс деревами, тому важко було розгледіти, хто це до них іде. Гілки затріщали знову — й з гущавини вискочив розмальований жовтою фарбою мисливець, а за ним — Ласичка!

Змій, побачивши озброєних чоловіків, так був вражений, немов перед ним з чистого неба вдарив грім. Мамутик підскочив