Ловці мамутів - Едуард Шторх

Жила встав і почав розгублено пояснювати свою поведінку, та, почувши презирливі насмішки, повернувся й пішов. Незабаром він прийшов знову й рішучим голосом заявив:

— Жила — не ватаг!

Плем’я розгубилось, але тільки на мить — незабаром ловці вже почали радитись, кого обрати новим ватагом.

Забіяка вийшов наперед і зухвалим поглядом шукав підтримки.

— Ану, назад, Забіяко! У нас є кращі, як ти! — розважний Гунач присадив зухвалого самозванця.

— А кого ж?! — озвався нахаба.

— Мамутика! — відповів поважно Гунач.

Його підтримало ще кілька голосів:

— Так, так!

— Мамутика!

Забіяка виступив наперед, став поруч Мамутика, буркнув через плече:

— Побачимо!

Мамутик змовчав, лише скоса зиркнув на Забіяку, який блискав очима й скреготів зубами. Потім Мамутик зняв шкуру, що нею був оперезаний, і став навпроти Забіяки.

Решта мисливців утворили коло, щоб суперники мали вільне місце для двобою.

Забіяка сплюнув, теж скинув хутро й скочив до Мамутика.

Мамутик був дужий і хоробрий ловець. Трохи нахилившись назустріч Забіяці, він зненацька схопив його мускулястими руками. Обидва суперники впали на землю, знову підхопились, але Мамутик тут же притис ворога до землі. Він так здушив Забіяці горло, що той і дихнути не міг.

— Бий його, бий! — підбадьорювала Мамутика молода жінка, подаючи камінну булаву.

Та Мамутик не взяв її, бо й так кров уже хлинула з рота переможеного, і Забіячине тіло безвладно впало.

Переможець гордо підвівся й глянув на плем’я. Він бачив, що всі радіють з його перемоги над хвалькуватим Забіякою. Мамутик з гідністю прийняв ведмежу шкуру, яку до цього часу носив Жила. Він зав’язав її ремінцем через плече — і став ватагом.

Цю подію всі сприйняли як щось само собою зрозуміле.

Через деякий час Забіяка очуняв. Підійшов до потічка, напився води, намочив собі голову й повернувся в табір. Удавано спокійно сів поміж інших і слухав, що каже новий ватаг. Коли б Забіяка не підкорився, його б вигнали з племені. А вигнання з племені — те ж саме, що й смертний вирок.

Цю сутичку спостерігали й члени місцевого племені. Мамутик їм подобався. Після перемоги вони оточили Мамутика, поздоровляли його й вигукували:

— Ти — ватаг — мій — твій!

А тоді схилилися перед ним, поклавши руки собі на тім’я. Мамутик спочатку не розумів, що це має означати.

— Ти — ватаг — мій — твій! — почулися вигуки знову.

Гунач здогадався, підбіг до ловців місцевого племені й подав їм руки:

— Мамутик — ватаг усіх!

Велика радість охопила обидва племені. Всі потискали одне одному руки й терлися ніс об ніс.

Найхоробріші ловці місцевого племені підвели до Мамутика червонощоку Дяргу, дочку свого сміливого ватага. Хай вона буде йому за дружину.

Так Мамутик став ватагом двох племен. Обидва племені зазнали великих втрат, але, об’єднавшись, стали силою, якій уже не страшні були вороги.

— Гой, гай, гой! Мамутик, Мамутик, Мамутик!..

На самітній горі понад Бечвою палає славетне таборове вогнище на честь об’єднання двох мисливських племен, які запанували тепер над всією рівниною аж до Моравської брами. З своєї скелі над Бечвою мисливцям було видно далеко навкруги. Вони заздалегідь помічали не лише кожне стадо звірів, але й кожен чужий ловецький загін, який з’являвся поблизу. Жодне плем’я, яке проходило тут, не насмілювалося нападати на сильний табір у Передмості. Навпаки, чужаки приходили з дарунками або з кресальним камінням та мушлями для обміну.

Мамутик передбачливо забезпечив плем’я достатньою кількістю кресального каміння, що його приносили племена з далекої півночі. Мамутикові воїни мали тепер чудову зброю й багато гострого знаряддя.

Племені подобалося над Бечвою — тут було добре. Розвідка часто доповідала про прихід мамутів. Через Моравську браму пролягала головна дорога мамутів у середню Європу. Плем’я оточувало мамутів і завжди здобувало принаймні одного. Тож їжі плем’я мало вдосталь. Мамутових кісток, зубів, а надто ікол у стійбищі було накопичено цілі купи. Чужі мисливці, яких пускали в табір для обмінної торгівлі, дивувались таким небаченим багатствам.

Ловці мали час і на те, щоб виробляти з кісток всіляке знаряддя. Вони виготовляли голки з вушками, шила, виделки для м’яса, шкребачки, великі ложки, гарпуни для ловитви риби та ще безліч інших речей. Найбільш вдалі й улюблені знаряддя мисливець позначав вирізьбленим тавром. Ця річ була «його», і вже ніхто не мав права привласнити її собі.

Деякі мастаки гострим кременем різьбили на гладеньких кістках малюнки — найчастіше дичину. Інколи майстерно вирізали кістяні фігурки, що берегли їх як зіницю ока.

В стійбищі понад Бечвою день за днем минав майже без пригод. Та одного ранку в таборі зчинився переполох… Уночі зникла молода Мамутикова дружина Дярга. Ніхто не бачив, куди вона поділась.

Мисливці кинулися на пошуки. Мамутик повів їх сам. Та знайшли лише її кошик з пруття, що валявся в кущах. Незабаром виявилося, що з племені зникло ще й кілька чоловіків — Кривий Ріг, Охунь, Забіяка, Прудконогий, Товстун і ще дехто. Деякі ловці пригадували, що останнім часом цих чоловіків часто бачили вкупі: вони немов про щось змовлялися.

Лише опівдні все з’ясувалося. Меткий слідопит Гунач повів загін розвідників по слідах Дярги та інших утікачів. Вони дійшли незабаром до втоптаного місця й побачили там нерухому Дяргу. Мамутик підскочив до дружини й підвів їй голову. Дярга розплющила очі, але свого чоловіка не впізнала. Голова її безвладно впала на землю.

Мисливці принесли в шкурі води й покропили зомлілу жінку. Дярга зітхнула