Ловці мамутів - Едуард Шторх

Сонце вже давно зійшло й лагідно пригрівало. Копчем потягнувся, перекинувся на лужку й вирушив у дорогу.

Коли він зійшов на полонину, повз нього прошмигнули два здоровенних вовки. Вовчиця переслідувала вовка — Копчем це відразу зрозумів.

«Десь тут у них малята, й вовчиця не хоче, щоб вовк був поблизу, — подумав хлопчина. — Вовк міг би з’їсти малят!»

Копчем піднявся схилом ще трохи вгору й тут серед кам’яних брил побачив таке, що йому дуже сподобалось. Троє маленьких вовченят гралися перед барлогом. Перекидалися й штовхали одне одного лапками. В них були жовті гарні волохаті кожушки, ясні очі, гострі вушка й мордочки.

Копчем приліг за кущем й напружено спостерігав.

Вовченята билися за черв’яка. Одне з них з’їло ту здобич, а тоді інші двоє повалили малюка й почали смикати за вушка. Звідкілясь стрибнув великий луговий коник. Вовченята хвилинку дивились на коника. Той не рухався. Одне вовченя скочило на нього, та коник підстрибнув угору. Вовченята намагалися лапками спіймати коника, але наштовхувались одне на одного й падали.

«А якщо спіймати собі одне вовченя?» — сяйнула раптом хлопцеві думка, й серце шалено закалатало в грудях. Копчем спробував підповзти ближче до пустотливих малят, але шурхіт зрадив його. Вовченята кинули гратися й прислухались. Мабуть, чекали, що то мати повертається з ловів і несе їм якусь мишу.

Копчем зрозумів, що підповзти непомітно йому не пощастило, а тому вискочив з кущів і кинувся на звіряток. Одного таки схопив, але решта шмигнула в барліг. Та й те вовченя, якого тримав хлопець, раптово вдарило лапкою, вистрибнуло Копчемові з рук і миттю опинилось у барлозі. Копчем показав йому навздогін язика й пішов далі.

Він вийшов на полонину й попрямував до вершини. Звідти далеко можна побачити. Вгорі хлопець почув тонкий свист і писк.

— Ага, це лісові голуби летять! — сказав Копчем.

А це що? Щось борсається в траві! Зайчик!

Копчем блискавично стрибнув, схопив зайця й тут побачив, як майнула ласиця. Шия в зайця була скривавлена. Копчем узяв його за задні лапки й кілька разів ударив об землю.

Ох і печеня ж буде!

Коли Копчем знайде своє плем’я, то спече зайчика на таборовому вогні.

Тільки от дізнатися б, де мандрує плем’я… Копчем оглядається з гори навкруги, але ніде не бачить ні диму, ні людських постатей…

Хлопець зажурено сів під сосною, поклав зайця перед собою й міркував, що робити. Раптом…

Гуп!

З дерева стрибнула велика рись, схопила зайця й, нявкаючи, побігла поміж деревами… З переляку Копчем і скрикнути не встиг… Отямивсь лише тоді, коли рись уже зникла в лісі.

— Злодій, злодій! — кричав хлопець навздогін хижакові.

Та це не зарадило лихові — рись не повернула зайця.

— Коли б я мав у руці хоча б оцей дрючок! — сердився Копчем, піднімаючи уламок гілки.

Того дня Копчем не зазнав уже ніяких пригод. Надвечір знайшов нічліг у старому дуплинастому дереві. Хоч там і не можна було простягнутися, та байдуже. Головне — що в дуплі тепло.

У Жилиному племені панували голод і смуток.

Даремні були лови. А найприкріше те, що ловці так ганебно втратили багату здобич — жирних оленів, якими плем’я могло б прогодуватися протягом багатьох днів. Коли ввечері голодне плем’я лаштувалося спати, то сіромахи довго ще лаяли сильних чужинців, які загарбали в них усю здобич.

Деякі ловці нарікали на Мамутика. Мовляв, не треба було віддавати оленів, а варто було битися з чужинцями. Але старий Гунач угамував їх — сказав, що оленів проти такої переваги, однак, не відбили б, а в бою багато хто з ловців загинув би. І вихваляв мудрого Мамутика.

Сьогодні плем’я мусило задовольнитися кількома рибинами, що їх зловили в озері кістяними гарпунами. Вивірчак з хлопцями злапав кількох мишей та одного ховраха. Оце й усе.

Плем’я отаборилось на березі під стрімкою скелею. Маленький вогник промовляв про те, що воно майже не має їжі. Дітлахи лежали віддалік від вогнища. Не гралися, не гасали, не кричали. Вони вже кілька днів голодували.

Вивірчак блукав берегом озера, сумно вдивлявся в далеч і згадував, як вони з Копчемом полювали на дрібну дичину. Як тоді було гарно! Чи побачить він ще колись свого загубленого друга?

До стійбища повернулися розвідники. Ватаг вислухав їх і похнюпив голову. Ніде ніяких звірів! Тут пройшло вже кілька мисливських племен, і всі звірі розбіглися…

Тож доведеться мандрувати в інший край. Скільки ловців, жінок і дітей загине дорогою? Цього ніхто не знає.

Плем’я лаштується в далеку путь по їжу. Чоловіки оглядають списи з кремінними вістрями, жінки прив’язують до спини малят. Всі такі сумні, що ніхто й не розмовляє. Навіть балакуча Жабка нікого не смішить, а Вивірчак сидить осторонь і колупає землю. А що він колись витворяв! Та сьогодні він голодний, і йому бракує вірного друга Копчема.

Десь згори чути гуркіт і навальний тупіт. Що це?

Всі мисливці посхоплювались, дивляться вгору.

Раптом з гори щось котиться, наче камінь… Ось ще! Ще!

Коні!

— Го-го-го-го!

Яке чудо! Кінь за конем падають скелястим схилом додолу перед голодним племенем. Мисливці миттю підскакують і добивають поранених тварин.