Ловці мамутів - Едуард Шторх

Хлопчина забув про втому й пустився назирці за вовками. Він ще кілька разів угледів їх у чагарнику, але потім вони зникли. О, вовки вміють бігати! Але меткий Копчем уже знав, яким напрямом податися. І справді, вовки добре вели його.

З невеличкого горбка хлопець побачив стійбище — вгору здіймався дим від таборового вогнища. Копчем скрикнув і помчав далі.

Хитаючись від втоми, добіг до стійбища.

Але — що це?

Де Мамутик, Гунач, Вовчий Пазур та решта мисливців? Де Вивірчак, Жучок та інші хлопці? Ці, що сидять тут, — не знайомі йому. Це чужинці!

— Га, гош, гош, гош! — закричали чужинці з подиву, коли перед ними раптом з’явився Копчем.

Вони оточили переляканого Копчема, сміялися з нього, штовхали, а один з них вихопив йому з рук палицю й замірився на задиханого хлопчину. Та Копчем не чекав, поки його вдарять, і, мов ящірка, кинувся поміж ворожими ловцями. Однак далеко не встиг відбігти, його спіймали й притягли назад до вогнища, де сидів ватаг і гриз печене оленяче стегно. Ватаг був великого зросту, з лихим поглядом, розпатланим волоссям, в якому стирчало довге перо.

Хтось штовхнув Копчема так, що той упав на землю. Копчем звився гадюкою й затопив зуби в руку ловця, який його вдарив.

Вожака це дуже розсмішило, йому сподобалась хлопцева сміливість. Він наказав не кривдити Копчема й кинув полоненому кістку, на якій було ще трохи м’яса. Але Копчем не торкнувся її.

Навколо полоненого юрмились чужі хлопці, з цікавістю розглядали його, щось говорили, але Копчем нічого не розумів. Сидів, зіщулившись на землі, й щоразу, коли якийсь хлопчина хотів смикнути його за ногу чи за волосся, погрозливо гарчав і шкірив зуби. Це дуже смішило хлопчаків.

Бенкет тривав до пізньої ночі.

Врешті Копчем підсунув ногою кинуту кістку і обгриз її. Потім шпурнув ту кістку далеченько, й двоє вовків одразу почали битися за неї.

Полонений не міг ступити ані кроку, його добре стерегли. Ох, де ви, сильний Мамутик, Вовчий Пазур, Гунач та інші відважні мисливці? Коли б ви прийшли звільнити малого Копчема від оцих жорстоких людей!

Голий хлопчина скрутився калачиком і тихо заплакав.

Жарини багаття світилися в пітьмі. А коли подував нічний вітрець, гарячі вуглики спалахували й іскри долітали майже до сплячого хлопця.

Під ранок похолоднішало.

Копчем присунувся ближче до вогню й знову заснув. Сонце вже сходило над далекими вершинами, коли він прокинувся й став крадькома придивлятися, що діється в таборі. Всі вже повставали, крім малюків. Чоловіки готували м’ясо, білували оленів, потрошили, різали на шматки.

Копчем знав, що тут і сьогодні, й завтра, й позавтра їстимуть і їстимуть, поки не переїдяться так, що не зможуть навіть глянути на м’ясо. Він знає, що після вдалих ловів таке буває завжди. Потім плем’я мандруватиме далі й, можливо, протягом кількох днів нічого не вполює. Тоді всі знову зголодніють. У мисливців завжди так: часом густо, часом пусто.

Хоч Копчем ще й малий, але він добре знає, що таке голод. Ууу! Хлопчина аж здригнувся, пригадавши скруту тієї зими, коли половина племені вимерла. Відтоді плем’я й ослабло. Копчем пригадує, як одного разу він пішов з матір’ю перевіряти пастки, але в пастки нічого не потрапило.

Мало було тоді звірів…

Коли мати з сином повернулися в стійбище, снігові барлоги були порожні. Плем’я кудись подалося.

Вони пішли по слідах, які залишались на снігу, бо знали: плем’я повинно було негайно вирушити в дорогу, якщо розвідники десь помітили оленів або степових коней.

Але надвечір почав падати сніг і замів сліди.

Укрившись хутром, перечекали ніч під кущем у гайку. Другого дня лютувала завірюха. Від голоду зводило шлунок. Копчем, немов заєць, гриз вільхову кору.

Коли завірюха вщухла, Ніана виповзла з гайка, а Копчемові наказала лежати в сніговому барлозі й чекати, поки вона роздобуде м’яса.

Копчем знав, що Ніана не має ніякої зброї або ж знаряддя, щоб уполювати якусь звірину. Але раз мати сказала, що принесе м’яса, то напевно принесе. А поки що Копчем смоктав закляклі пальці.

Ох, як довго чекав він тоді на матір!

— Мамо, ходи вже! Ма-мо, Копчем голод-голод-голод! — жалісно й тоскно волав хлопчина.

Нарешті мати повернулась. Копчем ніби ще й зараз бачить, як важко ступала вона в глибокому снігу. Похитувалась, ледь зводила дух, стогнала, а потім повалилась на сніг.

Копчем скрикнув — і Ніана знову підвелася. Над силу повзла по снігу, аж поки не впала біля сина.

— Мамо, принесла? Принесла? — нетерпляче кричав Копчем.

Ніана підвела голову й зажурено всміхнулася. Копчем ніколи не забуде, як подивилась тоді на нього мати. В її заплаканих очах було щось таке велике, надзвичайне, аж Копчем затремтів.

Ніана простягла закляклу, посинілу руку з прутом. На ньому були нанизані три великі рибини!..

Копчем зрадів і відразу почав їсти, хоч риба була мерзла.

Коли, наївшись, вони пригорнулись одне до одного й трохи зігрілись, Копчем почав розпитувати, як матері пощастило спіймати таку гарну рибу. Мати скупо розповіла, що в опушці свого хутра знайшла сховану вудочку. Вудочка з риб’ячої кістки та кремінний ніж були в матері єдиним знаряддям. Але Ніана ладна була зчепитися навіть