Ловці мамутів - Едуард Шторх

Мамутик уже трьох пробив своїм списом. Гунач, Вовчий Пазур, Заєць та інші важкими камінними булавами теж сіють згубу. Далеко линуть радісні крики, стогін, іржання.

Буде м’ясо, буде вдосталь їжі; буде життя!

Незабаром під стрімким схилом лежало, може, з п’ятнадцятеро коней та лошат і майже стільки ж стрімголов мчало берегом озера в далечінь.

Радощам племені немає меж. Чоловіки й жінки танцюють навколо загиблих тварин. Повзають, немов вовки, скачуть, наче олені, перекидаються, як ведмеді. А старий Гунач став на голову й перебирає ногами.

Поблизу почувся шерех. Всі миттю поглянули вгору на схил. Хто це лізе звідти?

— Ой! Та це ж наш Копчем! Наш Копчем!

— Добрий хлопець!

— Хоробрий!

— Слава Копчемові!

Мамутик, Гунач, Вивірчак та інші — великі й малі — побігли назустріч і були б задушили Копчема в обіймах, коли б той не вирвався.

— Ох ти, бешкетнику! — вдавано сердито кричав Гунач, смикаючи Копчема за волосся. — Де ти блукав так довго? Але й смачну ж вечерю приніс ти нам!

Копчем мусив тут же розповісти, як він дістався сюди. Веселий і щасливий, хлопчина оповідав:

— Копчем — сам-сам блукав. Племені — ніде. Коні проти Копчема! Копчем злякався, схопив палицю і кричав. Голосно кричав. Коні перелякалися, повернули назад. Копчем за ними. Довго за ними. Аж сюди!

Мисливці підхопили Копчема на руки й носили навколо вогнища, а Вивірчак з дітлахами бігали слідом. Всі кричали:

— Край голоду!

— Копчем пригнав коней!

— Гоя, гоя, гой!

А потім розпочався бенкет, якого навіть старі мисливці не пам’ятали.

Полум’я шугає високо. Палає вдень і вночі.

Всі так пооб’їдалися, що аж животи боліли.

Сам ватаг трощить кістки й подає Копчемові, щоб поласував смачним мозком.

А Копчем ділиться з Вивірчаком.

Вітер розносить запах м’яса далеко навкруги. Поблизу стійбища блукають вовки.

І для них вистачить.

Багатому бенкету надходить кінець. Ловців тепер не можна й упізнати — так вони погладшали.

Копченого та сушеного м’яса є ще багато. Мисливці ліниво вилежуються й лише стережуть запаси від лисиць, вовків та росомах.

Гой, гой! А це що за диво? Над стійбищем без упину лунає сюрчання.

Та це ж хлопці змайстрували свищики. Вивірчак з Копчемом висмоктували мозок, і раптом порожниста кістка засюрчала. Ото хлопці зраділи! Вони пробували сюрчати ребровою, гомілковою, п’ятковою кістками і кінець кінцем зрозуміли, що коли у свищикові зробити дірочку, він свистітиме краще. Хлопці виготовили свищики для всіх дітей, а потім, безупинно сюркаючи, рядочком водили малюків навколо стійбища. Гаразд, що хоч мисливці були зараз не дратівливі. Інакше вони б надавали стусанів цьому дитячому оркестрові.

Та все має свій кінець. Племені треба було рушати далі. Але нікому й вставати не хотілось, коли одного разу Жила наказав ладнатися в дорогу.

Плем’я повернулося до бистрої Бечви, де вже колись мандрувало, й подалося вгору по річці. Всі були веселі й сповнені надій, бо знайшли засохлі сліди кількох мамутів. Може, їм пощастить здибати якогось мамута.

Другого дня все раптово змінилося. Плем’я підстерігала велика небезпека.

Сова і двоє його молодих друзів — Копчем та Вивірчак — йшли попереду як розвідники. Вони помітили численні людські сліди. Якесь чуже плем’я пройшло поперед них угору вздовж Бечви. Сліди були зовсім свіжі — чужаки десь не дуже далеко.

Розвідники миттю повернулись і доповіли, що бачили. Звістка схвилювала всіх. Таке сусідство ніколи не буває приємним. Воно завжди завершується кривавою сутичкою. Треба негайно довідатись про силу нового племені.

Розвідники Сови одразу ж побігли вперед, а ще двоє досвідчених ловців вирушили кожен у інший бік.

Сова із своїми хлопцями покинув берег річки. Він вирішив податися в обхід через гору, біля якої Бечва робила закрут, і випередити чужаків. Усі троє обережно повзли низьким чагарником, пильнуючи, щоб не здіймати шуму й не зрадити себе. Невдовзі розвідники почули голосну розмову. В гущавині між гілками вони вгледіли постаті чужаків.

Молоді ловці затамували подих, напружили слух і, причаївшись серед листя, нерухомо стежили за чужаками. Те, що вони бачили, було дуже підозріле: чужинці до чогось готувались. Вони схвильовано сновигали сюди-туди, вдивлялися в один бік і лаштували зброю. На кого вони нападуть — на мамутів чи на зубрів? А хто отой мисливець з пером у волоссі?

Копчем мало не скрикнув. Він упізнав ловців, які нещодавно полонили його. Отой поблизу — Умінк, а той, вищий за всіх, — ватаг Нунук, з пером у волоссі.

І Сова впізнав плем’я, яке загарбало в них упольованих оленів.

Ой, це лихі вороги! Треба попередити своїх.

Сова наказав хлопцям чекати в засідці й стежити за чужими ловцями, а сам трохи відповз і тоді помчав до своїх, мов голодний вовк до пораненого оленя.

Сова доповів, що це ті самі чужинці, які загарбали в них багату здобич. Плем’я вибухнуло гнівом. Чоловіки били зброєю об землю та дерева й кляли ненависних злодіїв. Коли б чужинці були зараз поблизу, плем’я в нестямній люті кинулося б на них.

— Ходімо поглянути на тих злодіїв! — підбурював ловців Забіяка й погрозливо розмахував важкою сокирою. — Трохи пограємося з ними!

Ловці пішли за ним. Після тривалого відпочинку вони занудились і поривалися в бій. Даремно ватаг та Гунач закликали їх бути розважними.

— Нас