Ловці мамутів - Едуард Шторх

Ловці вже вирушили, сповнені бойового запалу. Ватаг мусив був іти за ними. Лише жінки та діти залишились у стійбищі.

Сова йшов попереду, ловці тихо скрадалися за ним.

На півдорозі їх перестрів засапаний Копчем.

— Б’ються! — випалив він і лякливо сховався між ловців.

— З ким? — запитав Вовчий Пазур та інші здивовані ловці.

— З якимось племенем! — пояснив Копчем і додав, що злодійкуваті чужинці напали на стійбище місцевого осілого племені. — Он там під горою!

— На них! — закричали мисливці, і вже ніщо не могло їх стримати.

Всіх охопила шалена войовничість, прагнення помститися загарбницькій орді.

Незабаром ловці почули звуки битви. Верескливий крик, стогін та зойки поранених, гучний рик воїнів привели їх просто на бойовище, де саме точився запеклий бій. Місцеве плем’я відчайдушно захищалося від загарбницького племені. Обличчя нападників були розмальовані, і кожен з них мав у волоссі довге перо. Багато мертвих та поранених людей лежало на луці та в кущах поблизу стійбища. Як пожадливі вовки нападають на розлючених биків, хапають за ноги, вгризаються в горло, не дбаючи, що ті бики їх розчавлять, так наші ловці кинулися в криваву сутичку.

Їхній раптовий напад ошелешив воїнів обох сторін. Та коли Вовчий Пазур, Гунач, Забіяка, Укмас, Джган, Заєць, Мамутик і решта ловців почали рішуче нищити нападників з перами, захисники стійбища зраділи цій неспіваній допомозі й з новим запалом кинулись на загарбників.

Чужинці розгубилися вкрай. Затиснуті між двох загонів, вони відмовились від безнадійної боротьби й шукали порятунку в нестримній втечі. З’єднані племена переможців переслідували їх аж до Бечви, та ще й з берега розпалені воїни шпурляли в боягузів камінням і посилали навздогін прокльони.

Потім обидва загони повернулися на бойовище й тільки тепер познайомились як слід. Слова мало чого були варті, бо воїни обох племен не знали мови одне одного. Та радість спільної перемоги допомогла їм порозумітися. Місцеве плем’я принесло дарунки своїм рятівникам і частувало їх так, як лише дозволяли запаси. Із наметів приносили до скелі хутра, дорогоцінне кресальне каміння, зброю і все це складали до ніг Жили. Вони знали, що без допомоги його воїнів були б переможені.

В цій сутичці загинуло багато оборонців стійбища. Тепер мертвих зносили докупи і над кожним жалібно голосили. Згадували його славні діла й ганьбили ворогів. Найдужче голосили над тілом свого ватага, що загинув геройськи. Всі посідали навколо його трупа, вклали йому в руку сокиру й, похитуючи в такт головами, співали нескінченну протяжну пісню без слів.

Жінки допомагали пораненим воїнам, як могли. Прикладали до ран жуйку з подорожника, обгортали їх широким охолодним листям і зав’язували ликом. Ті не скаржилися на біль, хоч у деяких рани були важкі. Поранені покірливо зносили все. Яка вже в кого доля: хто видужає — гаразд, знов ходитиме на лови, а хто не витримає — помре, значить, інакше не можна.

Жила послав швидконогого гінця по жінок та дітей, а трохи згодом їм назустріч вийшло кілька ловців.

Увечері на честь перемоги влаштували велике вогнище. Воїни розповідали про свої сьогоднішні подвиги, а слухачі гучними вигуками схвалювали їх.

Другого дня поховали всіх вісьмох загиблих — статурних високих воїнів. Вони полягли в чесній битві, і їхні душі, видихнуті з грудей, тепер незримо витають над нерухомими тілами. Загиблі воїни тільки поснули, тому треба зробити так, щоб сон їхній був довгий і непорушний.

Разом з воїнами були поховані дванадцятеро загиблих жінок і дітей. Жорстокі нападники без жалю вбивали всіх, хто ставав їм на шляху. Тож загинула половина племені — сумний наслідок кривавої сутички, наслідок однієї з перших воєн в історії людства.

Вже в далеку прадавнину мисливські племена, мов зграї диких собак, нападали одне на одного, щоб захопити собі кращий шматок. Зажерливість і розбійкуватість були причиною тих стародавніх воєн.

Перш ніж могилу засипали, до неї підійшла жінка з пораненою закривавленою воловою й поклала на трупик дитини, що лежав поміж інших мертвих тіл, дрібні прикраси та іграшки.

Потім інші члени племені приносили й привалювали до могили вапнякові брили та дрібне каміння, а також широкі мамутові лопаткові кістки. Незабаром мертвих уже не було видно. Наприкінці могилу закидали ще й глиною.

Під стрімким схилом вапнякової гори, що самотньо здіймалася над Бечвою, захищені від північних завірюх, двадцятеро членів мисливського племені спали двадцять чи тридцять тисяч років…[7]

Уночі на свіжу могилу прийшла зухвала лисиця й почала розгрібати її. Вона так очманіла від жадоби, що не почула тихих кроків пильного вартового. Вранці її знайшли пробиту легким списом, напівзасипану в виритій ямі. Лисицю закидали глиною та камінням і так погребли разом з людьми.

А ворогів не ховали. Вони були не гідні цього.

Трупи загарбників переможці постягали на середину стійбища й влаштували спільний бенкет. Обидва племені посідали поруч, кожен біля свого вогнища. Найхоробріші діставали як особливу нагороду серця вбитих ворогів. Тепер сила переможених перейде до переможців, і переможці стануть удвічі дужчими.

По бенкеті ще довго розповідали про запеклий бій. Воїни пригадували щораз нові й нові подробиці.

— Вони без ватага, — зауважив Гунач своїм одноплемінникам.

— Ми також! — роздратовано буркнув Забіяка.

— Чому це, Забіяко? — спокійно запитав Гунач. — Ми маємо ватага.

— Не маємо! — відрізав Забіяка й підвівся з свого кам’яного стільця. — Жила — ніякий ватаг! Під час бою ховався позаду. А їхній — герой!

Забіяка висловив уголос те, що у всіх було на думці. Жила поводився на бойовищі не так, як личить хороброму ватагові. Тому-то всі й погодились із Забіякою.