Ловці мамутів - Едуард Шторх

Гунач та Вовчий Пазур стали обабіч Мамутика. Ватаг Жила десь забарився. Він турбувався більше про їжу та про хутра.

Нарешті підійшли зморені, перелякані жінки. Вони розповіли, що бачили якесь чуже плем’я й помітили кількох невідомих мисливців, котрі повзли чагарниками.

— Гой-йой-йой!

Мамутик заіржав, немов поранений жеребець, і швидко оббіг навколо стійбища. Але жодного ворога ще не було видно. Жінки й діти скупчилися біля впольованих оленів, а всі дорослі ловці щільно оточили їх.

Тільки-но вони так розташувались, як з’явилися чужі мисливці. Чужинці виходили із заростів і підступали до переляканого племені. Волосся кожного з них було прикрашено довгим пером.

Загін чужих ловців зростав. Їх уже вдвічі більше, як воїнів племені Жили. Чужинці розмахують зброєю, погрозливо шкіряться, верещать, скавучать і витріщають очі.

Їхній ватаг, високий, дужий чоловік, оперезаний вовчою шкурою, погрожує важкою палицею й щось люто вигукує.

Вовчий Пазур, Заєць, Гунач, Сова й решта мисливців із племені Жили відповідають ворогам криком та погрозами. Забіяка схопив камінь, але не встиг кинути ним у ворожого ватага, бо Мамутик вчепився йому в руку.

Розважний ловець вигукнув гасло й рішучим голосом наказав племені відступити перед значною перевагою ворога. В цю хвилину Мамутик був справжнім ватагом племені. Переляканий Жила метушився по табору, переносячи з місця на місце хутра.

Ніхто не заперечував Мамутикові. Покинувши все, як було, плем’я зайняло оборону. Жінки й діти стали посередині гурту, воїни по краях, а Мамутик повернувсь обличчям до ворогів. Так слабке плем’я відступало перед грізним ворогом.

Жила, Вовчий Пазур та Кривий Ріг тягли забитого оленя.

Вороже плем’я підступило ще на кілька кроків, його ватажок роздратовано кричав і знаками наказував, щоб оленя не рушили з місця. Мамутик кивнув, і його друзі змушені були залишити здобич ворогам.

Плем’я відступало чимраз швидше. Тільки-но воно досягло кущів, як відступ перетворився на втечу. Жінки бігли з немовлятами за плечима, інші діти щодуху мчали за ними. Чоловіки залишились позаду, щоб боронити плем’я від переслідувачів. © http://kompas.co.ua

Мамутик увесь тремтів од гніву… О, коли б тут не було жінок та дітей! Він довів би, що не боїться значної переваги нахабних нападників!

Жила від злості аж губи собі покусав. Марно втрачено стільки чудових, жирних оленів! Коли ще племені пощастить на таку багату здобич?

Нарешті Мамутик зупинився на невеличкому горбі й приголомшено подивився назад, на покинуте стійбище.

А там було весело. Палахкотів великий вогонь, на якому пеклися олені. Готувався багатий бенкет.

Плем’я Жили ніхто не переслідував. Вороги задовольнилися захопленою здобиччю.

Втікачі побігли повільніше, а згодом перейшли на тиху ходу. Всі були змучені й важко дихали. Діти потихеньку плакали, бо не встигали за дорослими. Підлітки теж напружували останні сили.

Плем’я перейшло бродом річку й отаборилось на ніч. Всі були сумні й голодні. Вогонь плем’я розкласти не наважувалось. Діти горнулися до матерів.

Копчема в таборі не було. Ніхто не знав, де хлопчина подівся.

Варта сторожко вдивлялась у пітьму, решта ловців позасинала із зброєю в руках.

Плоска, ледь пагорбкувата рівнина тягнеться за обрій. Вона поросла травою й мохом, а де-не-де вербовими, вільховими та березовими кущами. Подекуди буяють широкі суничні, вересові та брусничні луки, а в низинах виблискують дзеркала великих і малих озер та річок.

Чудовий тут випас для оленів і коней, поки влітку не дуже розмножаться комарі та кусючі мухи. Тоді тварини втікають від настирливих мучителів і шукають пасовиськ у підгірських місцевостях.

Тікало від комарів і стадо оленів, що його вислідило мисливське плем’я Жили.

Копчем з нерозлучним Вивірчаком теж узяли участь у тому нещасному полюванні. Обидва хлопці після славного порятунку ловців із прірви щораз частіше ходили з дорослими. Вивірчак був рухливий хлопчина з бистрими очима й трохи плескатим носом. Він добре поводився на ловах і міг уже сам уполювати білку чи зайця. Всі казали, що з Вивірчака колись буде хоробрий ловець, підпора для племені.

Того дня Копчем з Вивірчаком допомагали вигонити оленів. Їхні голі, до бронзи опалені тіла були майже непомітні серед трави, в якій лежали хлопці, чатуючи на оленів. Коли ж вони разом з іншими мисливцями схопились і, розмахуючи гілками, почали кричати на все горло, тварини так налякалися, що й спинитись не могли.

А як стадо розпалось і лови закінчилися, Копчем сам ганявся між кущами за сполоханими оленями. Він так захопився, що й не помітив, як далеко забіг. Лише тоді, коли вже ніде не було видно жодного оленя, Копчем згадав, що треба повертатися.

Він обійшов кілька перелісків та озер, але нікого з племені не зустрів. Копчем змалку вчився по-мисливському ходити по слідах, але сьогодні тут не знайшли б слідів навіть Мамутик, ба навіть Гунач — найкращий слідопит у племені. Перелякане стадо оленів витоптало всі сліди навколо.

Копчем заблудився. Не знав, у який бік податися. Бігав сюди й туди, але марно.

Напився з потоку, бо дуже мучила спрага. Глянув на обрій. Сонце хилилось на захід. Значить, баритися не можна, якщо хочеш утрапити до своїх завидна.

Копчем кинувся бігти, хоч був уже страшенно стомлений. А коли став перепочити, то побачив, що опинивсь у незнайомому місці. Треба повертати назад. Треба знайти плем’я, інакше Копчем загине.

Раптом щось майнуло повз нього. Ось іще, іще! То вервечкою бігли вовки.

«Вовки поведуть мене, — подумав Копчем. — Вони