Ловці мамутів - Едуард Шторх

А де ж той другий олень?

Шукали, шукали й нарешті знайшли. Другий олень лежав закляклий на снігу, там, де його кинули чужі мисливці. Тих мисливців теж нема чого боятися — напевно, лев пошматував їх усіх.

Хлопці раділи. Оце здобич! Ще раз пильненько розглянувшись навкруги, вони почали лаштуватись у путь — до печери далеко, а зимовий день короткий.

Олень великий, та по снігу тягти його буде не дуже важко. Хлопці схопили оленя за жилаві ноги, перевернули на другий бік, і тут спритний Сова помітив щось незвичайне. Він витяг з хребта тварини зламану стрілу й показав хлопцям. Молоді ловці з цікавістю оглянули гарно зроблену стрілу з гладенької ліскової палички, встромленої у розщіп, обмащеної смолою й старанно прив’язаної тонким оленячим сухожиллям.

— Стріла — Пазур! — болісно скрикнув Копчем, упізнавши з уламка, кому вона належала.

Приголомшені Сова та Вивірчак з жахом дивилися один на одного. Отже, це не чужі ловці втікали від страшного лева, а свої — Мамутик, Вовчий Пазур та Заєць. Яке лихо! Лев пошматував найхоробріших ловців їхнього племені…

Знову й знову розглядали хлопці уламок стріли. Так, Копчем каже правду — це Пазурова стріла…

Тепер уже зрозуміло, чому не повернулися хоробрі ловці… Ой-ой! Яку сумну звістку принесуть хлопці в печеру!

Юнаки вирішили піти подивитись, де загинули нещасні. Певно, що втекти від хижака вони не могли, і їхні обгризені кістки лежать десь поблизу.

Сова повів своїх друзів сумною стежкою по слідах утікачів. Хлопці легко розпізнавали сліди ловців, а також відбитки могутніх лап хижака.

Раптом між скелями ніби щось сяйнуло. Зникли деревця, зникли обважнілі від снігу кущі, зникли скелі, зникла й сама земля… Безмірна глибінь розверзлася перед юнаками, велетенська безодня, глибочезна й недозірна. Навпроти з надр земних здіймалися вгору білі скелі — але то вже був інший світ, неприступний для людини. Хіба що птах долетить до нього.

Молоді мисливці приголомшено стояли над кратером страшної безодні[6]. Сліди вели саме туди. Сліди ловців і сліди лева… Там, у темній прірві, загинули й ловці, й лев!

Хлопці перелякалися на смерть. Сова перший опанував себе й наважився підійти до краю прірви. Копчем з Вивірчаком, охоплені цікавістю, порачкували за ним. Вчепившися за берізки, хлопці схилились над безоднею. В голові їм запаморочилось, вони посідали й заплющили очі.

Провалля не має дна. Куди ж тоді попадали Мамутик, Вовчий Пазур і Заєць?

Копчемова цікавість перемогла страх. Хлопець знову схилився над проваллям, гучно крикнув і враз відсахнувся назад, почувши, як розкотисто залунав його голос. Вивірчак з Совою теж закричали й напружено прислухалися до глухого відлуння.

— Го-го-го! — загукали всі разом.

Голоси їхні загриміли в безодні, відбиваючись від скель, і затихли.

Якусь хвилину панувала тиша. Раптом хлопці здригнулися. Знизу почувся чийсь стогін… Ось знову, знову!

Голос був невиразний, слабкий, але все ж таки людський голос! Хто там?

Відчайдушний стогін знову залунав з кратера безодні. Сова пішов по краю прірви, знайшов поміж стрімкими скелями трохи положистіший схил і спустився по ньому на прискалок. Але ступити на самий край прискалка не відважився, боячись, щоб під ним не зсунувся сніг. Підповзли хлопці й по скелі, де-не-де виметеній вітрами, спустилися до Сови. Звідси було видно краще, ніж згори, але дна прірви вони все одно не побачили.

Копчем ліг і попросив Сову, щоб той притримав його за ноги. Хоробрий хлопчина вистромив голову над краєм прискалка й раптом схвильовано скрикнув:

— Наші — там!

Знизу теж озвалися вигуки, але не від самого дна. Молоді ловці відгадували:

— Це Пазур!

— Це Мамутик!

— Це Заєць!

— Усі там!

— Вони не попадали аж на дно. Вони живі й лежать у розколині на прискалку, — сказав Копчем своїм друзям, а тоді запитав у тих, які були внизу, що їм потрібно.

— Сокиру! — цілком ясно долинуло звідти.

Хлопці не розпитували, для чого там унизу потрібна сокира, а зразу ж почати прикидати, як її туди спустити. Копчем запропонував свою куртку, зшиту з двох шкур молодих оленів, і всі троє заходилися краяти її на ремені. Шкури були досить м’які, а Сова при поясі мав добрий гострий ніж з держаком із оленячого рогу, тож кінець кінцем хлопцям пощастило зробити довгий ремінь. У одному місці той ремінь ненароком було пошкоджено, тому хлопці перерізали його зовсім і обидва кінці міцно зв’язали.

Сова прив’язав на кінці ременя свою сокиру, а Копчем знову ліг на край прискалка і обережно спустив ту сокиру мисливцям. Мисливці вигуком сповістили, що сокиру дістали. Копчем витяг ремінь нагору й стежив, що робитимуть мисливці далі. Ті почали вирубувати в льоду східці. Ось чому вони не змогли вибратися з того небезпечного місця! Скеля була вкрита льодом!

За хвилину стук припинився. Мамутик щось гукав.

— Кілки просять! — сказав Копчем.

Сова наказав, щоб Копчем не ворушився, а Вивірчак міцно тримав Копчемові ноги. Сам Сова поліз нагору, наламав оберемок березових гілок і почав обережно спускатись додолу. Посковзнешся — і полетиш униз! Гілки заважали йому дивитися, куди ступати. Та все обійшлося гаразд. Сова зв’язав ременем гілки й спустив униз. За мить знову залунали удари сокири.

— Кілки забивають у скелю! — сказав Копчем.

Нещасні ловці працювали відчайдушно, без упину — намагались якнайшвидше вибратись із біди.

— Там ні, туди не вилізете! Краще сюди! — гукнув до них Копчем.

Удари чулися вже