Ловці мамутів - Едуард Шторх

Згодом вовки підійшли зовсім близько, й хлопцям довелось запекло захищатися. Тоді гурт зупинився. Дівчатка верещали так, ніби вовки вже розривали їх на шматки. Маленькі діти, не тямлячи себе від страху, мов куріпки, попадали на сніг, затуляючи долонями обличчя. Вони трусились, аж зубами клацали, й нізащо не наважувались бігти далі. Копчем лаяв їх, обзивав полохливими зайцями, але перелякані малюки вже чекали тільки, що злі вовки розірвуть їх, і не ворушились.

Коли дитячий гурт став, вовки також зупинилися. З їхніх роззявлених пащ висолопилися червоні язики, очі хижо блищали, а худющі ребра випиналися від швидкого дихання. Але вовки не нападали, й діти трохи отямилися. Жабка знову кинулась уперед, дітвора побігла за нею, а хлопці прикривали їх обабіч. Та вовки швидко наздогнали малечу. Цього разу вони щільно оточили дітей, посідали на хвости й нерухомо дивились на переляканих дітлахів — свою певну здобич.

Один вовк — мабуть, вожак зграї — широко роззявив пащу, висолопив язика й позіхнув. Діти затремтіли від страху. Хижак устав, підійшов до дітей і схопив одну дівчинку за руку.

Дівчатко мало на руках безпалі рукавички із оленячої шкіри. Хижак рвонув за ті рукавиці, й дівчинка впала. Цієї ж миті пильний Стопка вдарив нахабу дрючком межи вуха. Хижак заскавучав і схопив дрючка зубами. Але тут же дістав новий удар. То Вивірчак щосили оперіщив звіра по голові. Вовк відскочив за кущ.

Вивірчак ударив палицею по гілках, щоб настрахати вовка, але той не втік, а навпаки, люто схопив палицю зубами й вирвав її хлопцеві з рук. Палиця впала на землю, вовк наступив на неї передніми лапами й грізно заскавучав та вищирив зуби, коли хлопець нахилився по дрючка. Вивірчак прудко випроставсь і застиг нерухомо. А звір, теж не рухаючись, стояв навпроти нього.

Сміливий Вивірчак був спритний хлопчина. Він зненацька підштовхнув палицю ногою й, поки вовк схаменувся, уже міцно тримав у руках свою невибагливу зброю. А тоді так оперіщив вовка по хребту, що той аж присів.

Напад вовка й плач дівчинки, в якої була закривавлена ручка, викликали серед дитячого гурту паніку. Діти поривалися бігти, але вовки не давали. Тільки-но якесь дитинча рушало з місця, як хижаки тут же нападали на нього.

Помалу вовки підповзли ще ближче. Тільки наставлені дрючки рішучих хлопців утримували хижаків од нового нападу.

Копчем стягнув з своєї голови боброву шапку й кинув її найнахабнішим звірам. Ті відразу ж почали битися за неї.

— Вивірчак — шапку! — скомандував Копчем вірному другу.

Вивірчак, не вагаючись, шпурнув шапкою в хижаків.

— Гайда! — наказав Копчем. — У печеру — по допомогу!

Обидва хлопці стрімголов побігли кликати на поміч. Вони майнули між кущами, але деякі вовки помітили їх і помчали слідом.

Серед дітей вибухнув крик і плач. Малюки думали, що хлопці кинули їх напризволяще. Вони лементували так, що далеко лісом котилася луна.

Копчем з Вивірчаком бігли добре, але вовки швидко наздогнали їх. Дарма, що хлопці відбивалися дрючками, — хижаки хапали їх за ноги. Обидва друзі були вже закривавлені, а один вовк учепився зубами ще й у хутро, яким пов’язувався Вивірчак. Тоді меткий хлопець, скинув з себе хутро й побіг далі голяка. Тільки ноги мав обгорнені заячими шкурами.

Поки вовки гризлися за те хутро, хлопці встигли трохи відбігти. Але два хижаки незабаром знову наздогнали їх. Захекані хлопці, притулившись спинами до скелі, відчайдушно захищались. Вони побачили, що печера вже недалеко, й почали кликати на поміч.

Біля печери в цей час вартував Заєць. Вже давно вітер доносив до нього з лісу віддалений дитячий крик. Заєць думав, що то дітлахи пустують, повертаючись з хмизом. Але зараз він відчув, що дитячі голоси лунають розпачливо. Заєць подав знак мисливцям, які були в печері. Всі уважно прислухались. Тепер крики чулися зблизька, майже під самою печерою.

— Біда! На поміч! — закричали ловці й лавиною ринули схилом униз.

За мить вони були вже біля хлопців і накинулися на вовків. Одного хижака вбили, а другий — хоч і з перебитою ногою — все ж таки втік.

— Біжіть швидко! — вигукнув Копчем і повалився в сніг коло вірного Вивірчака.

Мисливці зрозуміли, що решта дітей десь недалеко, й стрімголов помчали по слідах.

Прибігли вчасно. Вовки саме кинулись у напад на групу дітлахів, яка вже не могла захищатися.

Влучні удари сокир швидко охолодили хижацьку лють голодних вовків. Дітей було врятовано. Кілька вовків забито, а решта розбіглася.

Ловці взяли на руки двох дівчаток, покусаних вовками, й попрямували з дітьми до стійбища. Вбитих вовків тягли за собою.

У печері Жила наказав нікуди віднині дітей самих не пускати.

Ласиця та Вовчиця підкинули у вогонь великих кісток. Крупні кістки добре горять. Хай діти погріються!

Відтоді діти весь час залишались у печері. Вони вигадували собі різні забави. Дівчатка гралися ляльками, зробленими з дерева, кори або з шкіри. Хлопці залюбки ліпили з глини всіляких звіряток. По глину не доводилось ходити далеко: доброї жовтої глини досить було в самій печері.

— Дай вовка! — канючила Жабка в Копчема.

Молодий митець оглянув свої вироби, поставлені рядочком на пласкому камені. Трохи завагався, проте взяв фігурку сидячого вовка й посунув трохи вбік. Він не подав її дівчинці — бо цим принизив би себе. Жабка відразу схопила вовка, але трохи зім’яла глиняну голову звірятка. Дівчинка тут же сама полагодила її й сховала фігурку до заглибники в горбкуватій стіні печери.

— Ще вовка! — канючила Жабка знову.

Копчем дав їй іще одного. Жабка й цього поставила в заглибнику. Обидва вовки сиділи тут, наче перед своїм лігвом.