Ловці мамутів - Едуард Шторх

Дужими руками Гунач схопив Копчема. Хлопець уже подумав, що зараз скуштує штурханів, але старий мисливець пригорнув його до себе й погладив по обличчю. Те саме зробив Гунач з Вивірчаком та з Жабкою — адже це вони знайшли кресальний камінь. Все плем’я хвалило їх.

Цей рідкісний камінь міг бути оброблений лише самим ватагом племені. Жила уважно розглядав камінь і радився з найдосвідченішими ловцями, як найкраще розколоти його. На поверхні каменя помітні були кілька тоненьких тріщинок. Мамутик зауважив:

— Кресальний камінь у вогні — у воді!

Це означало, що камінь колись було розпечено у вогні, а тоді гарячим кинуто в холодну воду.

Тепер це стало мисливцям у пригоді. Жила взяв кресальний камінь і попрямував до скелі. Мисливці рушили за ним. Ватаг обіруч підняв камінь високо над головою й щосили вдарив ним об скелю. Камінь відлетів до Вовчого Пазура, той став на місце Жили й знову кинув каменем об скелю. Після нього шпурляли Забіяка, Укмас та Мамутик. Нарешті камінь розлетівся на три уламки.

Ватаг, Гунач та Мамутик узяли по уламку, присіли на прискалку й почали іншим каменем відбивати від уламків гострі пластини. Всі мисливці напружено стежили за цією роботою, яка вимагала великого досвіду й спритності. Під вправним ударом від кресального каменя відколювались тоненькі, як ніж, скалки або різнокутні загострені пелюстки, прозорі по краях. Їх можна буде використати як скребла для кісток та шкур.

Купка чудового знаряддя зростала, а з нею зростала й радість ловців.

А тим часом Копчем з Жабкою, Зозулею та Вивірчаком знову викопали чимало вугілля й кісток. Тепер вони вже не викидали свої знахідки з печери, а уважно переглядали їх. Раптом Жабка зойкнула від болю — з пальця в неї бризнула кров. Другою рукою дівчинка показувала на землю, звідки стирчало якесь вістря.

Копчем з Вивірчаком одгребли трохи глини й виколупали грудку, з котрої випала якась довгаста річ, схожа на лист, оздоблений двома вістрями. Хлопці схопили дивовижну знахідку й понесли до мисливців.

— Що це ви знову знайшли? — запитав, усміхаючись, Жила.

Хлопці випростали долоні, й ватаг побачив чудовий кресальний камінь, який згодом дістав серед археологів назву «лавровий лист».

— О-о-о-о-о! — здивовано видихли мисливці.

Який гарний камінь! Як майстерно витесаний!

«Лавровий лист» переходив з рук до рук, викликаючи загальне захоплення й подив. У племені були свої досвідчені каменярі, але такого досконалого каменя ніхто не зумів би витесати. Це, мабуть, витвір великого майстра. Кремінь дістанеться ватагові. Той настромить його на списа й матиме зброю, якої ніхто не має.

Щасливі шукачі тепер ледве відбивалися від помічників. Кожен малюк у печері будь-що бажав знайти «лавровий лист». Та «помічники» лише заступали світло й заважали працювати, а тому Копчем сердито прогнав їх геть. Тоді малюки взялися копати самотужки, й незабаром увесь ґрунт у печері було перекопано канавками та ямками.

Проте робота швидко набридла дітям. Вони потомились і, так нічого й не знайшовши, кинули копати. Лише Копчем з Жабкою та Вивірчаком працювали далі. Вони видобули ще кілька уламків кресального каменю та нижню щелепу лося. Це підбадьорило їх, і вони перерили чималу частину печери. Але, не знайшовши вже нічого цікавого, кінець кінцем теж припинили роботу.

Коли раптовий дощ загнав мисливців у печеру, викопані ями було вже зрівняно. Голодні ловці ласували впольованою дичиною, а жінки й діти мусили тим часом чекати.

Щасливі шукачі розмовляли в кутку печери про те, що б іще вони бажали знайти. Найпалкіше мріяли знайти гаряче вугілля, з якого можна було б розпалити вогонь.

— Ех, вогонь, вогонь! — мрійливо зітхали дітлахи.

Ловці під час їжі розповідали, що на скелястій вершині бачили козерога.

— Отакенні роги!

— Той уміє стрибати!

— Ніхто не спіймає козерога!

— Добра стріла, добрі нагоничі, добрий вітер наздоженуть!

Кожен мисливець, який хотів щось розповісти, сідав ближче до світла. Всі повинні були бачити, що він каже, бо інакше не зрозуміло б його. Добрий оповідач мав бути й добрим актором. Тому потемки розмов майже не велося.

Коли якомусь поганому промовцеві бракувало слів та рухів, він, щоб уникнути глузувань, змахував рукою: усі слухачі, мовляв, дурні. А тоді, сплюнувши, повертався на своє місце. Інколи всі сміялися з безталанного оповідача, котрий затинався або лише видушував з себе безладні звуки, бурмотів та пирскав.

— Що це в тебе? — запитав Копчем Жабку, яка сиділа поруч нього.

Дівчинка чимось бавилась, і, коли знадвору в печеру просякло світло, щось заблищало в Жабчиних руках.

— У глині знайшла, — хвалькувато відповіла Жабка й рвучко заховала руки за спину.

— Покажи! — владно наказав Копчем.

Жабка висунула язика, але Копчем легко розтулив їй кулаки й побачив, що дівчинка тримає якийсь мерехтливий жовтий камінчик. Цієї миті кілька променів знов упало на камінчик — він гарно заблищав. Це сподобалося хлопцеві, й він забрав у Жабки іграшку: гратиметься сам або прикрасить тим камінцем собі шию.

— Ти ж знайшла його в моїй глині! — виправдувався Копчем.

Жабка скривилась, тоді хлопець заспокоїв її:

— Копчем кусок — Жабка кусок.

По цих словах діти помирились.

Потім Копчем витяг з розколини в стіні печери прихований уламок кресального каменя, яким хотів навчитися витесувати ножики. Тепер цей уламок допоможе розбити блискучий камінчик. Спочатку Копчем спробує, чи не дуже твердий той камінчик, а вже тоді вдарить по— справжньому. Кресанув уламком по жовтому камінчику — ой! — сяючою дугою злетіла іскра й зникла в пітьмі. Кресанув удруге — знову гарна іскра!

Тоді Копчем почав кресати безперестанку, зачарований гарним феєрверком іскринок. Ці іскри привернули загальну увагу.