Ловці мамутів - Едуард Шторх

Того дня плем’я мало добру вечерю. Жінки різали на шматки м’ясо, щоб завтра висушити його на сонці, й шкребли шкури.

Плем’я вперше лаштувалося спати в печері. Тут було затишно, сухо, безпечно. Всі раділи, що знайшли такий притулок. Забіяка вартував біля входу, як наказав йому ватаг. Після півночі його мав заступити Вовчий Пазур.

Малеча перед сном допікала Копчему й Вивірчакові розпитами про сьогоднішні лови. Навіть дівчатка сміялися з них, бо Копчем і Вивірчак повернулися ні з чим. Довелося надавати дівчаткам стусанів у спину й почубити за коси.

І взагалі, що то за розмови поночі? Галасу багато, а розумієш мало. Адже рухів не видно!

Кінець кінцем у печері запанувала тиша. Матері навпомацки розпізнавали дітей і забирали своїх до себе під шкури.

Чутно було шелест дерев та кущів. Бліде місячне сяйво заливало схили міжгір’я, над яким здіймалася прозора млиста смуга.

Десь на скелі завив вовк-самітник. З долини йому відповіли інші вовки. Їх подразнював запах крові. Але до того запаху домішувався неприємний людський дух… Вовки протяжно вили, та підійти ближче до печери не наважувались.

Настала перша ніч вестоницького племені в печерному краю.

Забіяка сидить на прискалку перед печерою, дивиться на міжгір’я, осяяне місяцем. Вартує, чатує на вовків. Та вовки ходять десь віддалік. Поблизу нічого не ворушиться, нічого не чути. Лиш інколи сова загукає. Забіяка тихо мурмотить, ніби сам собі щось розповідає. Він незадоволений сьогоднішніми ловами. Коли б не ховрахи, то нічого й не приніс би. А ще ватагом хотів бути! Забіяка аж сплюнув спересердя.

Потім поклав спис на коліна й розв’язав на шиї ремінця. Взяв маленький кістяний амулет, стягнув з ремінця й намацав кінчиками пальців чарівні карби на гладенькій поверхні фігурки. Амулет мав забезпечити йому щасливі лови — а проте все плем’я засміє Забіяку, коли хлопці вибовкають, що ховрахів він забрав у них. Забіяка знову сердито сплюнув, кинув амулетом об землю й почав товкти його списом.

— Не хочу таких нікчемних чарів! — люто буркотів він.

Раптом Забіяці здалося, ніби він чує голос якогось звіра.

Забіяка затамував подих і прислухався. Але навколо була тиша.

Вартовий заспокоївся й знову сів на прискалок. Аж тут вітрець доніс підозріле бурмотіння чи рохкання. Мабуть, поблизу вештається хижак. Треба бути насторожі.

Забіяка поліз у печеру по свій важкий кам’яний молот, та не знайшов його — мабуть, мисливці спали на ньому. Будити когось він не насмілювався, бо міг дістати штурхана в живіт. Тому Забіяка махнув рукою й повернувся на варту. Досить з нього й списа!

Мирне посапування сповнювало печеру й губилося десь у темному вапняковому коридорі. Лиш інколи лунало різке неспокійне хропіння.

«Це Товстун воює з вовками або з ведмедями!» — подумав, уже виходячи, Забіяка. Як усі тодішні люди, він вірив, що сни — це те саме, що й дійсність. Ото вже розповідатиме цей сплюх уранці, що пережив його дух уночі!

Забіяка глянув на місяць, що плив низько над обрієм.

— Швидко північ! — промовив він і сів на своє місце.

Забіяка був задрімав, коли це з печери виповзли двоє хлопчаків. Забіяка вмить прочумавсь і накинувсь на сонних дітлахів, які примостилися біля самого входу:

— Гайда туди, за скелю.

Хлопчаки відійшли трохи вбік. Один з них спіткнувсь, але не впав, бо встиг ухопитися за гілку ялівцю. І тут хлопчина зойкнув од жаху — за кущем підвелася велетенська страшна потвора й глухо загарчала. Хлопчик злякано відсахнувсь і покотився стрімким схилом просто в кущі ожини. Другий з переляку забився в розколину скелі, затулив очі руками й затамував подих. Тепер він уже не бачив страховиська й наївно думав, що воно зникло.

Забіяка підбіг подивитись, що там діється. Спис випав у нього з руки й загубився у пітьмі. Та шукати списа не було коли. Забіяка випростав руки, ніби намагаючись відвернути таємничу небезпеку. За три кроки від нього ожила велика брила. Вона ворушилася, похитувалася, підводилась і крутилася…

— Ведмідь! — скрикнув мисливець і дременув до печери.

При вході він наразився на двох ловців, що вже вилазили з печери, стривожені зойком переляканого хлопчака.

Великий печерний ведмідь, значно більший за теперішніх, обнюхував сліди крові, що вели до табору. Запах свіжої крові так захопив хижака, що той навіть не накинувся на Забіяку, якого, напевно, побачив зблизька.

Забіяка вскочив у печеру й розбуркав усіх. Мисливці, спросонку не тямлячи в чім справа, заметушилися, шукаючи порозкидану зброю.

Який жаль, що в них немає вогню! Коли цей дужий хижак залізе в печеру, то важко буде боротися з ним у тісняві. Що тут робити? Лихо та й годі!

Жінки зітхали, а діти перелякано схлипували. Найхоробріші мисливці заступили вхід до печери, наставили вперед вістря списів та замашні сокири, щоб застрахати непроханого гостя.

Забіяка сказав, що двоє малюків — Піпляк і Жучок — лишилися надворі. Всі здригнулися від жаху.

Вовчий Пазур з Мамутиком, розштовхавши мисливців, вийшли з печери. Вони сторожко розглядалися навкруги, шукаючи малюків. Не бачили жодного, але чули, як хтось з них плаче десь унизу. Мисливці рушили на той плач. Раптом з-за хмаринок виглянув місяць, і ловці зовсім поруч уздріли ведмедя. Ведмідь нюхав землю, вилизував сліди крові й хрупав знайдені кістки та покидьки нутрощів. Побачивши перед собою двох мисливців, він випростав свою могутню постать, нахиливсь уперед і з роззявленою пащею кинувся до них. Хоробрий Мамутик стояв у тісному проході й не мав