Ловці мамутів - Едуард Шторх

звисали із стелі печери, або стирчали знизу. Ніхто не мав бажання повзти потемки поміж таких перешкод, і тому дорослі теж повернулись до освітленого входу. Всі відчували лагідний протяг, який свідчив про те, що печера, мабуть, сполучається з якимись іншими підземеллями.

Копчем присів на прискалок біля входу в печеру й оглядався, де це раптом подівся Вивірчак. Та за мить Вивірчак засвистів, мов молода синичка, й висунув голову з гілок ліщини коло самої печери. Копчем відповів йому пустотливою усмішкою, мовляв: «Та я ж знав, що ти десь поблизу!» Потім швидко закліпав очима, що мало означати: «Бачиш, цю печеру знайшов я, і нам слід залишитися в ній!»

З облич мисливців, які виходили з печери, видно було, що і їм вона до вподоби. Хлопці чекали, пороззявлявши роти, що скаже ватаг. Чи сподобалось йому тут? Жінки з дітьми теж зайшли до печери. В передній частині підземелля могло зручно розташуватися все плем’я, а якщо дехто поселиться трохи далі, у вузькому коридорі, то місця взагалі буде вдосталь.

— Печера — наша! — проголосив Жила. — Для зими — добра!

Хлопці зустріли ці слова гучними криками й взялися допомагати жінкам порядкувати в печері. Тут буде надійне сховище на всю зиму.

А діти вже гасають по околицях — матері самі повиганяли їх: хай шукають чорниці та малини. Схил над печерою заріс вереском та білою ромашкою. Між кам’яними брилами подекуди зводяться берізки, дубочки, сосни і ялини. Прудкий вітрець бешкетує у верховітті.

Гарна й сувора нова оселя вестоницького племені…

ХОВРАХИ

Копчем з Вивірчаком залишили дітвору біля чорниць та малини, а самі пішли оглядати околиці нового житла.

Напилися води з потоку й знову почали придивлятись, як він зникає в землі. Шукали отвір, куди вливається потік, але нічого не знайшли. Бачили тільки, що вода раптово починала зникати між камінням, а далі річище пересихало. Копчем розгріб кілька камінців, та нічого під ними не знайшов.

— А де ж риба? — запитав Вивірчак.

Хлопці повернулися до річища, де ще блищала вода, й пильно вдивлялись у потік.

— Потік малий — риби немає! — зробив висновок Копчем.

Вивірчак зітхнув:

— Отже, на зайців! Вивірчак дуже любить рибу й зайців!

— Гайда! — коротко мовив Копчем і показав на протилежний, заллятий сонцем бік.

На знак згоди Вивірчак легко заскиглив.

Мова хлопців була бідна й невиразна — як і всі люди тих часів, вони домовлялися між собою переважно вигуками та на мигах. Багато про що мусили просто здогадуватись — їм бракувало слів, щоб точно висловити свою думку.

Проте Вивірчак з Копчемом добре розуміли один одного. Та, зрештою, існувало старе мисливське правило, яке забороняло під час полювання голосно розмовляти. Хто галасує на полюванні, той повертається мовчки! Мовчазний мисливець — гучна здобич!

Про це знав кожен малюк, який тільки здужав каменем шпурнути. Тож досить було Копчему стиха заскавуліти, щоб Вивірчак усе зрозумів. Затиснувши в руках камінці, хлопчаки тихо скрадалися схилом угору. Заєць довго вичікує, поки наважиться вискочити з лігва, а як уже вискочить, то летить, мов вітер. Треба блискавично кинути каменем, щоб поцілити. Чим ближче підкрадешся до нього, тим більше надії, що поцілиш.

Копчем потрапив між кущі колючого ялівцю, заскабив ногу й трохи відстав. Вивірчак, піднявшись вище, саме обминав голу брилу, порослу ожиною.

До вершини було вже близько. Звідси добре видно долини й гори за ними. Та хлопців не хвилювала краса місцевості. Їм треба здибати якусь дичину, аби мати що їсти. Вони просувалися далі з камінням напоготові. Ступали легенько, майже нечутно.

Раптом поблизу почувся писк. Хлопці причаїлись, напружено дослухаючись. Дві сороки, погойдуючись, полетіли в гайок у долині.

За хвилину знову щось запищало.

Хлопці обережно виповзли на горбок між двома брилами. Тепер писк та посапування чути зовсім виразно.

— Ховрахи! — перезирнулися хлопці.

Копчем не стримався й скочив уперед. Він устиг побачити двох чи трьох гарних жирних звіряток, схожих на хом’яків. Звірятка швидко сховалися від Копчема.

Вивірчак став біля свого друга, тримаючи в руці замашну палицю. Обидва хлопці напружено чекали, чи не з’являться маленькі гризуни знову. Напевно ж, вилізуть погрітися на сонечку.

Довгий час ніхто не вилазив, лише чути було слабенький писк та вереск. Копчем ступив трохи вперед, і тут майже з-під ніг у нього вискочив з нори волохатий ховрах і безстрашно став перед хлопцем. Мабуть, готувався захищати свою нору від ворога.

Ховрах сердито хрокнув і підняв голову вгору. Здивований Копчем бачив, як люто поглядає на нього звірятко своїми маленькими очицями. Хлопець уже хотів був злапати ховрашка, але той підскочив і запирскав так, що Копчем відсмикнув простягнуту руку назад. Ховрах справді не виявляв аж ніякого страху.

— Палицю! — загукав Копчем до Вивірчака.

Вивірчак захоплено спостерігав за сміливим звірятком. Проте ховрашка конче треба спіймати! І найкраще живого! То буде в печері сміху!

Хлопець хотів притиснути ховраха до землі, але тільки-но наблизив палицю, як гризун сердито схопив її зубами. Вивірчак смикав палицю, а звірятко метлялось за нею по траві. Це дуже розвеселило хлопців, вони мало не падали зо сміху, дивлячись, як витанцьовує ховрах. Сміючись, Вивірчак ненароком випустив палицю, а ховрах — стриб! — утік до нори. Копчем кинув йому наздогін каменем, але запізно — гризун зник.

Хлопцям стало досадно, що вони такі незграби. Нічого не вдієш, доведеться знову вистежувати.

Ось один ховрашок висунув голівку з дірки. Копчем кинув каменем, та не поцілив. Ховрах сховався, але