Ловці мамутів - Едуард Шторх

Опинившись біля широкого багнистого рукава могутньої Свратки, що вливається тут у Дию, збочили уздовж річки прямо на північ. Ішли зажурені, мовчки, без шкур, без зброї, без кремінного знаряддя. Все залишилось у таборі. Важко буде жити! Змучені жінки присіли відпочити. Поклали біля себе малят. Заєць та Кумач розшукали відкритий горбок і дивилися звідти на Дию, в якій палахтіло червоне вечірнє сонце.

Навкруги, скільки око сягає, — рівнина. Тільки на півдні здіймається щербатий гребінь Павловських гір. Десь між ними та Диєю загубилося спустіле вестоницьке стійбище…

Ні, воно не спустіле! Обидва мисливці помітили білий стовп диму — дим здіймався над їхнім табором! Чужаки оселилися в їхніх наметах і роздмухали їхнє вогнище, що не згасало вже три зими. Напевно, вполювали мамута й тепер бенкетують…

Заєць та Кумач перезирнулися й гірко посміхнулись. Перед їхніми очима постала приваблива картина багатого бенкету. Ой, як пожадливо накинулися б вони оце зараз на шмат печеної мамутової ноги або хобота! У зголоднілих мисливців аж слина покотилася з рота.

— Ось вони! — раптом злякано схопився й показав рукою сторожкий Кумач.

Неподалік видно було кількох ловців. Вони розглядали сліди та обережно просувалися до них.

— Це вони, вони! Переслідують нас! — загукав Заєць і миттю кинувся піднімати тих, хто відпочивав у чагарниках.

Ще якась мить — і вестоницьке плем’я знову тікає. Воно не може чинити опору, бо дуже стомилося й занепало духом. Затримуватися не можна ні на хвилину. Хто відстане — той загине. Вербаш та Кривик поранені в голову, Узг та Квач — у ноги; вони попадали по дорозі, проте плем’я навіть не зупинилося. Жила, Товстун та Укмас теж поранені, але тримаються на ногах, шкандибають, зціпивши зуби й стиснувши кулаки.

Перелякано озираються голодні, знесилені діти. Їм страшно. Вони мовчки біжать за дорослими, лише стиха схлипують, коли спотикаються об купини та коріння.

Коли смерклося й майже не видно стало слідів, ворожий загін зупинився й розташувався табором на ніч. А вранці, коли чіткі сліди покажуть їм дорогу, нападники знову почнуть нещадно переслідувати втікачів.

Зацьковане вестоницьке плем’я пробігло ще трохи. Та незабаром утікачі один за одним, мов підкошені, попадали на землю. Жінки з дітьми знайшли захисток у сухому вибалку, чоловіки примостилися коло них. Усіх зморила страшенна втома. Їм уже байдуже, чи наздоженуть їх жорстокі вороги, чи ні.

За хвилину всі поснули.

Підповзла лисиця й почала обнюхувати сплячого Вивірчака. Торкнулась мордою його обличчя, хлопець уві сні відмахнувся рукою, й злякана лисиця чкурнула в кущі.

Вітер зашумів у перелісках, розгойдуючи віття. Місяць, запнутий хмарами, тьмяно освітлював зморених утікачів.

Уже ніколи плем’я не повернеться до Диї під Павловські гори. Сильніший перемагає, а слабший здається або гине.

Частина друга
У ПЕЧЕРІ
НА НОВІ ЛОВИЩА

Другого дня ворожий загін дістався майже до того місця, де теперішня Чесава впадає у Свратку. Ловці зійшли на вершину, що нею закінчувався пологий гірський хребет на лівому березі Свратки, й звідси роздивилися по безмежній свратчанській рівнині, перетятій горою навпіл.

З півночі, з недозірної далечини котить хвилі майже пряма Свратка. Під самою горою, в найвужчому місці долини, із сходу повертає сюди Чесава й вливається у Свратку, а між обома річками лежать майже непрохідні болота. Тому чужинці вирішили, що вестоницьке плем’я подалося, мабуть, кращою дорогою, через пологий гірський хребет. Але добре придивившись згори, побачили, що втікачі уже бредуть через Чесаву й зникають у густому чагарнику за річкою.

Чужі ловці розгнівилися. Адже вони не наздогнали вестоницьке плем’я й не знищили його, як наказав їхній могутній ватаг, а переслідувати далі їм не дуже хотілось. Вони й так опинились занадто далеко від свого племені, що розташувалося тепер під Павловськими горами, далеко від ловів на мамутів, від таборового вогнища, де зараз повно печеного м’яса. Чи варто й далі гнатися за жалюгідною купкою втікачів, котрі вже аж ніяк не здатні загрожувати їм у цьому краї?

Сонце підбилось над Павловськими горами. Чужинцям здається, ніби вони відчувають пахощі таборового вогню й смаженого мамутового м’яса. Від тієї уяви аж слина котиться їм з рота.

Вони то поглядають на північ, услід утікачам, то озираються на південь, на Павловські гори. Їм досить лише погляду, посмішки чи поруху, щоб дійти згоди. Слова тут зайві. Мисливці мовчки повертають назад. Хай ватаг лається скільки хоче! Чого це їм блукати отут, коли в таборі бенкетують?!

Лише на пагорках, там, де нині стоїть місто Брно, припинилася втеча вестоницького племені. Тут на лісових галявинах і в скелястих міжгір’ях уздовж річок було чимало безпечних сховищ. Ловці відітхнули з полегкістю, коли поглянули з горбів назад на південь, де за річкою стелилася недозірна рівнина. Навіть найпильніший мисливець не помітив і знаку від переслідувачів.

Плем’я отаборилось тут на кілька днів. Треба було вполювати хоч якусь звірину, бо всі геть охляли від голоду.

Хлопчаки, трохи перепочивши, подалися «на лови», тобто шукати якоїсь їжі.

Біля пагорбів сходились три річки — отже, тут можуть бути хороші лови. Хлопці швидко знайшли зручне місце над невеличкою річкою.

— Отака рибина! — зраділо вигукнув Вивірчак. — Як рука!

Хлопчаки полізли в неглибоку воду й погнали рибу на мілину. Рибини підстрибували над водою, а кілька з них викинулось аж на пісок. Вивірчак миттю вискочив на берег, схопив досить велику верховодку раніше, ніж вона встигла плигнути назад у річку, й жадібно вчепився зубами в риб’ячу голову.

Це підхльоснуло інших хлопчаків. Вони знову кинулись у воду й оточили зграю риби.