Ловці мамутів - Едуард Шторх

Аж тут сталося несподіване. Чужі мисливці, тікаючи, вискочили з чагарника на галявину. Вестоницькі переслідувачі вже тішилися з того, що чужаки не знайдуть захистку на трав’янистій рівнині.

Та втікачі раптом зупинились. Вони не шукали захистку, а почали радісно кричати й кликати когось.

Коли вестоницькі ловці проминули чагарник і глянули на широке поле, то скам’яніли від жаху: по всій рівнині до них сунув величезний натовп чужих людей.

Чужі мисливці, підбурені вигуками втікаючих, відповіли войовничим криком і рушили на слабке вестоницьке плем’я. Чужаки вже зрозуміли в чім справа: їхня розвідка, що переслідувала стадо мамутів, зіткнулася з місцевим племенем, яке захищало свою мисливську територію. Хай буде й так! Але ж чужинців більше, ніж місцевих ловців. Що їм тепер закон «табу»! Хай сила вирішить! Перемога сильнішого варта більше, ніж право слабшого. Гура-а-а-а! гура-а-а-а-а-а, на місцеве плем’я!

Кілька легких списів уже впало поблизу вестоницьких мисливців. Крики чужинців переростали в загрозливе ревіння. Вестоницькі ловці зрозуміли, що в них немає ніякої надії на перемогу в боротьбі, й почали в безладді втікати.

Чужі мисливці кричали ще гучніше, переслідуючи вестоницьких, немов голодні вовки самітного оленя. Горе тому, кого наздоженуть!

Вестоницькі ловці втікають у зарості. Їм пощастило лишити нападників трохи позаду. Але спинятись не можна. Це означало б певну смерть. Ловці намагаються триматися гурту, слабші біля сильніших і досвідченіших. Хто заблукає в заростях, той уже ніколи не дожене своїх.

О, який лихий цей день! Він принесе згубу всьому вестоницькому племені! Ніде немає порятунку, вороги сунуть хмарою, і незабаром, мабуть, не лишиться жодного вестоницького ловця, який крикнув би осиротілому стійбищу: «Все загинуло — рятуйтеся!»

Здається, долю вестоницького племені вже вирішено. Нема ніякої надії на порятунок. Усіх буде побито, а нові господарі запалять переможне вогнище під Павловськими горами й полюватимуть у цім краю, багатім звіриною.

Час від часу Мамутик, Вовчий Пазур, Укмас та інші ловці намагаються зупинити нападників хоч на хвилину, але їхньої особистої сміливості замало проти сили чужинців. Після кількох даремних спроб вестоницькі ловці знову тікають. Нападники ось-ось оточать плем’я.

Цієї миті з хащі вискакує поранений мамут. З його тіла, порослого довгою волохатою шерстю, стирчить кілька зламаних списів. Вестоницькі ловці пропускають велетня. Чужаки, розпалені боєм, без вагання кидаються на мамута й з усіх боків колють його списами. Мамут уже сходить кров’ю, захищається слабко й сам не нападає. Ловці певні, що він от-от упаде. Тому вони заходилися біля мамута, на якусь мить забувши про вестоницьких мисливців. А тим навіть ця мить перепочинку конче потрібна. Це їхній порятунок.

Біля Диї чекає Гунач з кількома мисливцями. Вони бачили безладну втечу своїх і вже помітили також ворожих нападників. Досвідчений Гунач відразу зрозумів, що боротися проти такої сили марно. Тому він почав збирати розпорошених ловців, жінок і дітей на березі річки. Гунач вирішив перебратися на другий берег Диї і врятувати життя хоч тим, що залишились біля нього.

Нарешті, вестоницьке плем’я з’єдналося. В очах у всіх відчай і жах. Плем’я втратило кількох чоловіків і двох жінок. Всі бачили смерть ловців, бачили, як жорстокі чужинці забрали жінок.

Далі гаяти часу не можна. Вітер приносить войовниче ревіння ворожого племені.

Треба втікати! Ох, як бракує зараз розумного ватага, щоб наказав, як діяти у важку хвилину! Та ватага немає, немає єдності й слухняності, є тільки безладдя!

Гунач, Мамутик та Вовчий Пазур гарячково про щось радяться. Жила вимагає повернутися в табір і прихопити з собою хоч частину шкур. Гунач зневажливо махає рукою:

— Мовчи!

Лунає наказ:

— У воду!

Всі почали стрибати в річку.

Мисливці знали це місце: тут був зручний неглибокий брід. Але тепер річка розлилася, й бистра течія підхоплювала навіть дужих ловців. Та нічого не вдієш — затримуватись уже немає часу. Хто зуміє перейти — залишиться живий, хто потоне — того не буде. Інакше не можна.

— У воду! — знову гукають Мамутик і Гунач на тих, хто лишився ще на березі.

— Така гарна шкура рисі в наметі пропаде, — скиглить Жила. — І вовче хутро на зиму… І оленячі штани!

Гунач так штурхонув пожадливого Жилу, що той умить заборсавсь у воді.

Сова, Кумач та Заєць бредуть першими, вони вже підходять до другого берега. Жінки з дітьми на спині вперто борються з бистриною. Їх підтримують чоловіки. Підлітки хоробро бредуть самі. Тільки коли зненацька швидка течія підхопить когось, дорослий мисливець подає йому руку.

Першими на березі опинилися Вивірчак та Копчем. Обидва хлопці, завжди такі веселі й бадьорі, зараз перелякано принишкли. Раптове нещастя приголомшило їх. Вони чули, як ловці говорили, що з табору не можна нічого врятувати. Хто залишився там, того буде вбито, загарбники заволодіють шкурами, мисливським знаряддям, зброєю й усіма наметами. Яке це страшне лихо! Вестоницьке плем’я втратить усе! Нян спить у таборі — йому нема порятунку. Нема порятунку й жінкам з дітьми, що залишилися там…

А Мамутик з Гуначем наказують поспішати, подають руки або списи тим, хто відстав. Дехто вільною рукою стискає амулет на шиї. Чари амулета додадуть сили, допоможуть у небезпеці — в це вірить усе плем’я.

І справді, всі щасливо подолали річку, хоч посередині її ловцям довелося міцно з’єднати руки в ланцюг, щоб підтримати жінок і дітей.

Хоч декого й підхопила бистрина, та кінець кінцем усі видряпалися на берег і поховалися в чагарниках.

Трохи перепочивши, рушили слідом за Гуначем. Повзти слід безшумно, старанно маскуючись.

Ворога поки що не видно. Певно, він іще порається біля пораненого мамута — на щастя для вестоницького племені. Мамутик майже цілком заспокоївся й сказав, що, можливо, далі вороги не переслідуватимуть їх.

Деякий час ішли берегом проти течії Диї. Щоб обдурити вороже плем’я, інколи брели водою.