Ловці мамутів - Едуард Шторх

Поранені ловці видужували на диво швидко. Навіть важкі рани загоїлися добре, від них лишились тільки глибокі шрами. Гунач також одужав. Він радів, що очі в нього залишились цілі, і йому було байдуже, що його спотворене обличчя весь час сіпалось.

Помер лише один мисливець. Велика ведмежа шкура дісталась ватагові, а пазури — Мамутикові. Мамутик продірявив ті пазури й повісив собі на шию. Віднині він буде дужий, як ведмідь.

Про страшну ніч у племені розповідалося дуже довго. Всі шкодували, що немає вогню. Ведмідь не наважився б зайти до печери, коли б перед нею палало вогнище…

Гей, вогонь! Коли б то був вогонь! Плем’я щодня з журбою згадувало ті часи, коли в стійбищі палахкотіло таборове вогнище.

Мамутик, Сова, Вовчий Пазур, Заєць та інші ловці зголосилися піти по вогонь до Диї, під Павловські гори. Але Жила не дозволив — він побоювався, щоб плем’я не втратило кращих ловців. Адже найімовірніше, що вони не повернуться назад. Чуже плем’я біля Диї сильне й пильно стереже свій вогонь. Воно знищить кожного, хто наважиться взяти хоча жаринку з їхнього вогнища.

Наближалась зима. Плем’я вже звикло до своєї печери. Але до кінця вапнякової галереї ще ніхто не доходив. Найхоробріші мисливці казали, ніби вона закінчується небезпечним стрімким обривом. Без світла там і кроку не можна ступити. Подейкували, ніби звідти, з глибини, чути шум потоку. Слухаючи таке, всі здивовано хитали головами.

Їжі для племені в цій місцевості було досить. Рідко коли воно голодувало день або два. А то завжди ловці приносили якусь здобич. Запас шкур на зиму теж збільшився. Погано було лише те, що ловцям бракувало кресальних каменів. Ні з чого було виготовляти нове знаряддя замість розбитого або загубленого. Доводилось користуватися звичайним кременем та іншим гострим твердим камінням. Але чого варта така заміна, коли немає нічого кращого за кресальний камінь!

Мисливці часто сходили на високі гори й розглядалися навсебіч — чи не побачать де диму вогнища якогось мандрівного племені, в котрого можна було б придбати гарячу головешку або кресальний камінь. Але даремно вдивлялись вони в широкий обрій — ніде не видно було ні стовпчика сизого диму, ні слідів племені торгівців, що інколи приносили кресальне каміння з далекої півночі. Та, зрештою, чим заплатили б ловці за ті дорогоцінні кресала? Шкури, які вони мають, — усі літні, й ніхто їх не захоче. Гарні, пухнаті та м’якенькі зимові хутра, якими плем’я колись володіло, залишились у вестоницькім таборі… Тож плем’я й змушене тепер обходитись без вогню та без кресал.

Гаразд, що хоч є в племені добрі ловці, слідопити та бігуни. Вони здатні цілий день переслідувати оленя, не загубивши сліду й не зупиняючись, поки знесилена й зацькована тварина не впаде на землю.

Початок зими приніс племені несподівану й велику зміну в житті — вогонь.

І здобули його зовсім просто. Одного разу діти гралися в печері, бо надворі було вогко й неприємно, падав сніг з дощем. Малюки наколупали із стін глини й виліпили маленьке ведмежатко. Посипали його глицею, з подорожника зробили хвіст, з луски шишок вуха, а з ялівцевих зерняток — очі. Зуби змайстрували з дрібних кісточок, а язика — з плода шипшини. Потім улаштували справжній бій із ведмедиком. Що то вже було в печері гамору, сміху, стусанів та біганини!

Копчем з Вивірчаком не брали участі в грі. Вони вже були надто дорослі для таких забавок. Зате їм сподобалось копирсатись у глині. Уламком дерева й кісткою вони копали ямки, рівчаки, галереї та печери. Двоє дівчаток — Жабка й Зозулька — допомагали їм: до видовбаних дірок клали гарні камінці, жолуді та шишки, примовляючи: «Це вовк, це лисиця, це видра…» Так улаштували цілий звіринець.

— Ще нору для борсука, — попросила Жабка, й Копчем почав довбати в ґрунті печери глибоку яму.

Тоді-то він натрапив на велику кістку. Витяг ту кістку й відразу ж почав орудувати нею. Жабка й Зозулька руками вигрібали розпушену глину. Коли ж дівчатка нагребли цілу купу, Вивірчак став викидати глину з печери, щоб не заслоняла Копчемові світла.

— У-у-у! — раптом загукав Вивірчак, показуючи на знахідку в глині.

Це було вугілля. Деревне вугілля!..

Отже, в цій печері колись було вогнище. Хто ж сидів навколо нього? Мабуть, також мисливці, що ховалися тут і пекли на вогні свою здобич.

Минули сторіччя, занедбане вогнище занесла дощова глина, а нині тут знов оселилися люди й своїм гомоном оживили печеру. Копчем зацікавлено оглянув вуглинки й знайшов між ними обпалену кістку.

«Шукати далі!» — вирішили хлопці й заходилися вигрібати яму в жовтому намулі.

За деякий час вони знайшли чимало вугілля й поламаних кісток. Ба навіть розкопали гарне вістря з оленячого рогу. Це вже була цінна знахідка. Такий ріг згодиться на що завгодно.

— Мабуть, камінь, — сказав Копчем, видовбуючи кісткою щось тверде. Жабка допомогла йому, й незабаром вони викинули з печери каменюку завбільшки зо два чоловічі кулаки.

Тоді саме повертавсь у печеру Гунач з упольованою риссю. Камінь ударив його по нозі. Ловець кинув рись на землю й притьмом схопив той камінь.

— Копчеме, стережись! — стривожено гукнув Вивірчак.

Але що це витворяє старий Гунач?

Мисливець підстрибує й перекидає камінь з руки в руку. Не гнівається, а, навпаки, радіє й весело вигукує щось!

Діти повибігали з печери подивитись, як то Гунач витанцьовує.

— Кресальний камінь, кресальний камінь! — кричить Гунач, підкидаючи камінь угору й знову підхоплюючи його.

Інші мисливці, які поверталися з лісу, теж спочатку не могли збагнути, чого це Гунач так шаленіє.

Та коли він показав їм гарний великий кресальний камінь, всі дуже зраділи. Нарешті вони матимуть гострі ножі, гострі