Ловці мамутів - Едуард Шторх

Мисливці посхоплювались і зачудовано дивились Копчемові на руки, що швидко рухались, викрешуючи іскри з вогненного каменя[5].

Вогненний камінь!

Вони мають вогненний камінь! Тепер буде вогонь! Буде добробут!

Ловці кричали, мов знавіснілі, свистіли, танцювали, тупотіли й плескали себе по стегнах.

— Копчеме, сюди! — покликав Гунач хлопця до виходу з печери й поклав на землю жмут сухого моху.

Копчем кресав, але руки в нього тремтіли. Тоді Гунач сам узяв кресало та вогненний камінь, швидко закресав — і посипався сніп іскринок. Ще мить — і з моху закурився димок.

Гунач відклав каміння, схилився до самої землі й легенько дмухнув. Хмарка диму розтанула. Гунач дмухнув удруге й утретє. В мохові блимнув червоний вогник. Гунач знову дмухнув — і ось — полум’я шугнуло й весело запалахкотіло.

— Горить! Горить! — загукали мисливці й пустились у такий дикий танець, що аж уся печера ходором заходила.

Печерне плем’я шаленіло від радості — воно знову мало вогонь.

Копчем з Гуначем обережно підкидали у вогонь сухе листя, занесене в печеру вітром. Заєць та Сова вибігли назбирати під скелями трохи сухих гілок і швидко повернулися з оберемками трави та хмизу.

Затамувавши подих, все плем’я стежило, чи розгориться вогонь. А коли повалив стовп диму й спалахнули язики полум’я, печера загула від невгамовних радощів.

Жінки сновигали по печері й верещали, діти стрибали навколо вогнища, а мисливці подалися по нове паливо.

Плем’я має вогонь! Слава вогню!

Дим ятрив очі, в печері важко дихалося. Спочатку ніхто не зважав на це, та коли вогонь розгорівся дужче, диму стало стільки, що вже годі було витримати.

Ватаг наказав перенести вогнище ближче до виходу. Тепер дим виходив у отвір, і повітря в печері освіжилося.

Паливо було мокре й дуже чаділо. Коли його висушать, диму майже не буде. А сьогодні треба пожертвувати запасами кісток звірів, щоб підтримувати життєдайний вогонь.

Як приємно грітися біля вогнища! Скільки вони тужили за ним!

Чоловіки наносили в печеру стільки палива, що наскладали з нього цілу купу. Тепер вогонь ніколи не згасне — вони годуватимуть його досхочу!

Копчема було призначено охоронцем вогню. Адже це завдяки йому плем’я знову має вогонь. Копчем міг відганяти від вогнища кого хотів.

Тільки Жабка грілася досхочу, бо це вона знайшла вогненний камінь. Та Жабка лише дівчинка — істота, не варта особливої уваги, тим паче похвали. Малюки плакали, що й вони хочуть до вогню. Але, наступивши на гарячі головешки, порозкидані навколо вогнища, сховалися за матерів і з-за їхніх спин зиркали на звабливе полум’я.

Тепер у печері буде тепло.

Відшмаганим вітрами та закляклим від холоду мисливцям, коли ті повернулись у нагріту печеру, жінки подали гаряче печене м’ясо.

Тепер нема чого боятися відвідин ведмедя. Жоден звір не насмілиться ввійти до їхньої печери.

Копчем сидить біля веселого вогню. В руці в нього палиця, якою він підправляє палаючі головешки. Хлопчина втупив погляд у полум’я й не чує, як навколо щебечуть малята. Від вогнища він тепер і кроку не ступить.

Копчем щасливий.

Після короткої осені настала сувора зима. Звірі поховались у барлоги, й тільки голод виганяв їх на сніг.

Потім відлига розтопила снігову ковдру, а холодні дощі оповили всю поверхню неприємною вогкістю. Та нова зміна погоди знову принесла морози й багато снігу.

В печері було тепло — вогнище палало вдень і вночі.

Плем’я дуже дорожило вогнем. Всі піклувались про нього, й ніхто не повертався до печери, щоб не принести хоч трохи палива. Щодня вождь призначав нову варту біля вогню, а Копчем тільки стежив, щоб вартовий ані на хвилину не залишав свого місця, щоб як слід підкидав дрова, щоб вогонь не пригасав, або, навпаки, не розгорявся надто й не дуже чадив. Копчемове місце було біля вогню, й через те Вивірчак рідко коли міг витягти свого друга на лови.

Малі діти теж перестали гасати по міжгір’ю, по схилах та в лісі. Лише іноді, коли була гарна погода, вони вибігали надвір трохи попустувати. А то весь час сиділи в теплій печері, спали або ж бавилися, набридаючи матерям своїми витівками.

Вовки часто вешталися поблизу, ставали дедалі нахабніші. Їх уже не можна було відігнати криком чи камінням, як у літню пору. Маленького Жучка, пестунчика всього племені, вовки дуже перелякали, коли хлопча сиділо на камені поблизу печери й довбало мозок із розбитої кістки. Голодний вовк вирвав кістку в малюка з рук, поранивши йому пальці. Жучок так заверещав, що все плем’я вибігло з печери. Кілька ловців кинулися за зухвалим хижаком, але вже не наздогнали його.

А згодом стався ще гірший випадок.

Діти пішли збирати паливо, а коли вже поверталися назад, їх зненацька оточили вовки. Це було жахливе повернення. Якщо котрась дитина відставала, вовки відразу ж нападали на неї. Діти, плачучи, бігли слідом за Жабкою, яка йшла попереду, одною рукою тягнучи по снігу в’язку хмизу, а другою, озброєною дрючком, відганяючи вовків. Обабіч дитячого гурту крокували хлопці — Копчем, Вивірчак, Онаш та Стопка — й відбивали найнахабніших вовків. Кільком вовкам уже добряче перепало