Ловці мамутів - Едуард Шторх

місця для боротьби. Тому він ударив ведмедя сокирою по лапі, а сам відскочив у тінь. Там Мамутик натрапив на скуленого Жучка. Схопив хлопчину за руку й щодуху потяг до печери. Та ведмідь був спритний і намірився на Жучка волохатою лапою, озброєною страшними пазурами. Мамутик побачив при місячному світлі цей помах і самовіддано прикрив хлопця власним тілом. Ведмідь вибив лапою зведену вгору мисливську сокиру, зірвав вовчу шкуру, якою Мамутик пов’язався на ніч, — і пазури дряпонули сміливця по спині. Але звір не зміг повалити Мамутика, бо спритний Вовчий Пазур цієї миті завдав хижакові важкого удару дрючком.

Мамутик з Жучком прослизнули в печеру.

Мамутик, незважаючи на своє поранення, кинувся був на поміч Пазурові. Але той уже сам ускочив у печеру, переслідуваний розлюченою твариною.

Кілька списів наїжачилось назустріч ведмедеві, та хижак за іграшки відштовхнув їх і ввірвався всередину. Він молотив страшними лапами навсебіч — і кілька ловців уже лежало на землі. Жінки з дітьми, охоплені жахом, утікали вузькою галереєю углиб печери. Їхнє верескливе нарікання та удари списів ще дужче роздратували звіра.

Тепер боротьба точилася вже не на життя, а на смерть. Мисливці в тісній печері, та ще й потемки, не могли вчасно уникати ударів хижака. Тільки коли біля виходу стало трохи вільніше, в печеру проникло тьмяне світло згасаючого місяця.

Стогін поранених сповнював мисливців відчаєм — оскаженілий хижак може пошматувати геть усіх. Порятунку немає. Важкі кам’яні сокири в печері майже непридатні. Ловці наражаються ними об стелю, а ведмедеві шкоди не завдають.

Мамутик перечепився через пораненого мисливця й зламав списа. Тепер він був беззбройний.

— Спис, спис! — кричить Мамутик, але ніхто не подає йому нової зброї, бо кожен сам потребує її.

Переляканий Копчем притулився до стіни печери й, затамувавши подих, стежить за нерівним боєм. До ніг йому впав поранений. Копчем нахилився, помацав пораненого по плечах. В одній руці той тримав списа. Копчем спробував відібрати зброю, але поранений судорожно стискав руку. Та коли Копчем укусив ту руку, стиснуті пальці розціпилися — і хлопець вирвав спис.

Та де ж Мамутик, де він?

Цієї миті хтось промайнув біля виходу. Ведмідь затопив страшні зубиська в рамено якогось мисливця, а неозброєний Мамутик, ризикуючи життям, напав на хижака ззаду й голіруч почав щосили душити його за шию. Могутній звір, мабуть, ледве відчув цей напад, однак повернув голову й випустив свою нещасну жертву.

Мамутик наступив у пітьмі на якийсь камінь, швидко схопив його й почав гатити ним ведмедя. Та що той камінь проти розлютованого хижака!

— Спис, Мамутику, спис! — вигукнув Копчем, подав мисливцеві ясеновий спис і миттю відскочив назад, бо інакше ведмідь та мисливці збили б його з ніг.

— Усі втікайте! — почувся владний наказ Жили. — Боротьба марна!

Жінки відтягли углиб печери Гунача — ведмежа лапа влучила йому прямо в голову, й мисливець заюшився кров’ю.

Здавалося, що в цій боротьбі з ведмедем загинуть усі ловці, коли не повтікають з печери. А ведмідь, наче розуміючи це, весь час стояв близько виходу, не даючи вийти нікому. Тікаючи у вапнякову галерею, мисливці теж не знайшли б порятунку — в печері перевага була на боці ведмедя. Вже ніхто не нападав на звіра. Тільки думка про жінок та дітей, які ховалися в глибині печери, змушувала мисливців захищатися далі.

Ведмідь мав уже багато ран, але всі вони були легкі й не дуже далися йому взнаки.

Жилі, Вовчому Пазурові та Мамутику пощастило оточити звіра поблизу виходу, де було трохи світліше. Решті мисливців ватаг наказав відступити, щоб мати вільніший простір для останньої спроби подолати звіра. Цієї миті Вовчий Пазур умудрився встромити списа ведмедеві в черево. Ведмідь оскаженіло заревів, аж печера здвигнула й луна покотилася темною галереєю. Жила та Вовчий Пазур злякано відсахнулись.

Тоді, роззявивши пащу й розчепіривши передні лапи, ведмідь повернувся до Мамутика, який стояв біля освітленого отвору. Хоробрий мисливець, спершись ногою об стіну, обома руками тримав перед собою наставленого списа. Велетень рушив на Мамутика, але той щосили, встромив гострий спис у роззявлену ведмежу пащеку й улучив хижакові в піднебіння.

Ведмідь, страшно заревівши, упав і почав качатися по землі, намагаючись витягти спис лапами. Та лише зламав його, а уламок списа застряг у пащі так, що хижак не міг закрити її. Оскаженілий від болю ведмідь молотив лапами й кидався по землі, вже не звертаючи на мисливців аніякогісінької уваги.

Мисливці швидко побачили, що влучний Мамутиків удар вирішив цей відчайдушний бій на їхню користь. Надія знову повернулася до них. Щоразу, коли ведмідь на хвилину затихав, ловці кидали в нього сокирою або шпигали списом.

Ведмідь стікав кров’ю й слабшав. Мисливці, скориставшись з перепочинку, віднесли поранених друзів углиб печери й передали їх на піклування жінкам.

Боротьба тривала ще довго. Інколи мисливцям здавалося, що звір уже мертвий, бо він не ворушився. Та лютий хижак був живучий.

Нарешті він таки сконав.

Ловці увітали перемогу оглушливими вигуками. Жінки та діти повернулися з вапнякової галереї, й печера сповнилась радісним гомоном.

Але ватаг Жила наказав усім замовкнути й спати до ранку. Плем’я підкорилося. Діти тулились до забитого ведмедя, грілися біля його теплого кожуха й злизували кров з його ран. Після тривожного нічного бою всі знову поволі засинали. Затих навіть стогін поранених.

Тільки знадвору долинало слабеньке скиглення.

Мамутик вийшов з печери й попрямував на цей голосок. Незабаром він приніс закоцюблого від холоду та знесиленого плачем малого Піпляка й поклав малюка до матері.

Ранковий сонячний промінь знайшов у печері мисливське плем’я, охоплене благодатним сном.

ВОГНЕННИЙ КАМІНЬ