Айвенго (укр) - Вальтер Скотт

— Так, так, — мовив Фрон де Беф. — А чи можеш ти мені сказати, святий отче, скільки там цих бандитів?

— Доблесний пане, — відповідав Вамба, — nomen Ulis legio — ім'я їх легіон.

— Ти мені просто скажи, скільки їх, ченче, бо інакше ані твоя ряса, ані вірьовка не захистять тебе.

— На жаль, — сказав удаваний чернець, — cor meum eructavit[31], що означає — я ледве не помер від страху! Але здається мені, що всіх — і йоменів, і простолюдинів — там набереться щонайменше п'ятсот чоловік.

— Як! — вигукнув тамплієр, котрий у цю хвилину ввійшов до залу. — Так багато злетілося цих ос? Виходить, настав час передавити їх злобний рій.

Він відвів хазяїна вбік і запитав його:

— Чи знаєш ти цього ченця?

— Ні, — відповідав Фрон де Беф, — він не місцевий, з далекого монастиря, і я його не знаю.

— У такому разі не передавай йому на словах того, що ти хотів доручити, — порадив тамплієр. — Нехай він віднесе листа від імені де Брасі з наказом його вільній дружині поспішити сюди. А тим часом, аби цей чернець не здогадався, у чому річ, дозволь йому виконати своє завдання і приготувати саксонських свиней до бойні.

— Гаразд, нехай так і буде, — відповідав Фрон де Беф і велів одному зі слуг провести Вамбу до кімнати, де перебували Седрик і Ательстан.

— Pax vobiscum! — виголосив блазень, увійшовши до них. — Нехай буде над вами благословення святого Дунстана та усіх святих!

— Увійди, ласкаво просимо, — сказав Седрик удаваному ченцеві. — Навіщо ти прийшов до нас?

— Я прийшов підготувати вас до смерті, — відповідав блазень.

— Не може бути! — вигукнув Седрик, здригнувшись. — Які вони не злобні, які не зухвалі, вони не насміляться вчинити таку явну й безпричинну розправу!

— На жаль, — відповів блазень, — волати до їхнього людинолюбства було б так само даремно, як утримувати коня, що закусив вудила, шовковою ниткою замість вуздечки.

— Чуєш ти це, Ательстане? — сказав Седрик. — Зміцнімося духом для останнього нашого подвигу, бо краще вмерти, як личить чоловікам, ніж жити в неволі.

— Я готовий, — спокійно відповів Ательстан, — витримати все, що може придумати їхня злість, і піду на смерть так само спокійно, як пішов би обідати.

— Тож приступаймо до святого таїнства, отче, — сказав Седрик Вамбі.

— Зачекай хвилинку, дядечку, — промовив блазень своїм звичайним голосом, — щось ти надто хутко зібрався! Краще озирнися гарненько, перш ніж стрибати у тьму кромішню.

— Далебі його голос здається мені знайомим, — сказав Седрик.

— Це голос вашого вірного раба і блазня, — відповідав Вамба, скидаючи з голови каптур. — Зробіть же хоч раз, як радить вам дурень, і ви недовго тут залишитесь.

— Тобто як же це, пройдисвіте? — спитав Седрик.

— А от як, — відповідав Вамба. — Бери оцю рясу і вірьовку — адже тільки в них і полягає мій священний сан — і спокійнісінько іди геть із замку, а мені залиш свій плащ і пояс, аби я міг посісти твоє місце і стрибнути замість тебе, куди доведеться.

— Тобі посісти моє місце? — сказав Седрик, здивований такою пропозицією. — Але ж вони повісять тебе, бідний мій дурню!

— Нехай роблять що хочуть, а там — як Богові завгодно, — відповідав Вамба.

— Ну, Вамбо, я згоден прийняти твою пропозицію, тільки за однієї умови, — сказав Седрик. — Поміняйся не зі мною, а з лордом Ательстаном.

— Е ні, клянуся святим Дунстаном, — одказав Вамба, — це мені не підходить! Син Безмозкого згоден постраждати, рятуючи життя синові Херварда, але яка ж мені користь помирати через людину, батько якої не був знайомий з моїм батьком?

— Полиш старе дерево засихати, — наполягав на своєму Седрик, — аби збереглася краса всього лісу! Врятуй шляхетного Ательстана, мій вірний Вамбо. Кожен, у кому тече саксонська кров, повинен це зробити.

— Та ні, батечку, — сказав Ательстан, потискуючи йому руку. Щоразу, коли якісь надзвичайні обставини збуджували його думки і діяльність, почуття й дії Ательстана були гідні його високого походження. — Ні, — повторив він. — Я радше погоджуся цілий тиждень просидіти в цьому залі на хлібі та воді, ніж скористаюся з можливості врятуватись, яку вигадала відданість слуги для його хазяїна.

— От ви зветеся розумними людьми, панове, — сказав блазень, — а я вважаюся дурнем. Однак, дядечку Седрик і братику Ательстане, саме дурень і прийме рішення і таким чином покладе край вашим суперечкам. Я мов та Джонова кобила, яка нікому не дає на себе сісти, крім Джона. Я прийшов, щоб урятувати свого хазяїна. Якщо він відмовиться від моєї допомоги — ну що ж, піду додому та й годі. Відданість не можна перекидати з рук у руки, наче кільце чи м'яч у грі. Я згоден теліпатися в зашморзі, але не інакше, як замість мого родового володаря.

— Ідіть, шляхетний Седрику, — сказав Ательстан, — не нехтуйте такою нагодою. Ваша присутність там, поза мурами цього замку, надихне наших друзів і прискорить наш порятунок, а якщо ви залишитеся тут, всі ми пропали.

— А хіба там, за мурами, є надія на визволення? — спитав Седрик, дивлячись на блазня.

— Ще б пак! — вигукнув Вамба. — П'ятсот чоловік зібралися під стінами