Айвенго (укр) - Вальтер Скотт

прекрасна дочко Сіону, що якби найхристиянніший із королів запропонував мені руку своєї найхристияннішої дочки і віддав би Лангедок у посаг, я й тоді не міг би з нею побратись. Мої обітниці не дозволяють мені. Я лицар Храму. Подивись, ось хрест мого священного ордену.

— І ти наважуєшся звати його у свідки в таку хвилину! — вигукнула Ревека.

— Якщо я це роблю, — сказав тамплієр, — тобі-то яке діло? Адже ти не віриш у цей благословенний символ нашого спасіння.

— Я вірю тому, чого мене вчили, — заперечила Ревека. — Але яка ж ваша віра, сер лицар, якщо ви посилаєтесь на свою найбільшу святиню саме тоді, коли намірилися порушити найурочистішу з ваших обітниць.

— Ти проповідуєш дуже красномовно, дочко Сираха! — сказав тамплієр. — Але, мій прекрасний богослове, твої єврейські забобони роблять тебе сліпою щодо наших високих привілеїв. Шлюб був би серйозним злочином для лицаря Храму, але за дрібні грішки я миттю можу дістати відпущення в найближчій сповідальні нашого ордену. Захисники Соломонового храму можуть дозволяти собі втіхи, оспівані вашим наймудрішим царем Соломоном[26].

— Якщо ти тільки для того читаєш Біблію та життєписи праведників, — мовила єврейка, — щоб знаходити в них виправдання своїй розпусті й беззаконню, ти винен у такому ж злочині, як той, хто витягає отруту із цілющих трав.

Очі тамплієра блиснули гнівом, коли він вислухав цей докір.

— Слухай, Ревеко, — сказав він, — дотепер я з тобою поводився м'яко. Тепер я буду говорити як переможець. Я завоював тебе моїм луком і списом, і, за законами всіх країн і народів, ти зобов'язана мені коритись. Я не маю наміру відмовитися взяти силою те, в чому ти відмовляєш проханням.

— Відійди, — сказала Ревека, — відійди і вислухай мене, перш ніж зважитися на такий смертний гріх. Звичайно, ти можеш мене здолати, бо Бог створив жінку слабкою, доручивши її піклуванню чоловіка. Але я зроблю твою ницість, тамплієре, відомою усій Європі. Марновірство твоїх товаришів зробить для мене те, чого я не домоглася б від їхньої жалості. Усі прецепторії твого ордену дізнаються, що ти, як єретик, згрішив з єврейкою. І тебе звинуватять за те, що ти збезчестив хрест, який носиш, зв'язавшися з дочкою мого племені.

— Яка ти розумна, Ревеко! — вигукнув тамплієр, чудово усвідомлюючи, що вона говорить правду: у статуті його ордену дійсно існували правила, що забороняли під загрозою суворих покарань інтриги, подібні до тієї, яку він задумав. — Ти дуже розумна, але голосно ж доведеться тобі кричати, якщо хочеш, щоб твій голос почули за межами цього замку. Тільки одне може врятувати тебе, Ревеко: підкорися своїй долі і прийми нашу віру. Тоді ти посядеш таке становище, що чимало норманських дам позаздрять блиску й красі коханої кращого з хоробрих захисників Святого Храму.

— Підкоритися моїй долі! — заперечила Ревека. — Прийняти твою віру! Та що ж це за віра, якщо вона захищає такого негідника? Як! Ти кращий воїн серед тамплієрів? Ти підлий лицар, чернець-клятвопорушник і боягуз! Нехтую тобою, гребую тобою! Бог Авраама відкрив спосіб до порятунку своєї дочки навіть із цієї безодні ганьби!

Із цими словами вона розчинила ґратчасте вікно, що виходило на верхній майданчик вежі, сплигнула на парапет і зупинилася на самому краю над безоднею. Не очікуючи такого відчайдушного вчинку, Буагільбер не встиг ні затримати, ні зупинити її. Він спробував кинутися до неї, але вона скрикнула:

— Залишайся на місці, гордий лицарю, або підійди, якщо хочеш. Але один крок уперед — і я кинуся вниз.

Говорячи це, вона звела до неба стиснуті руки, немов молилася про спасіння своєї душі перед фатальним стрибком. Тамплієр завагався. Його рішучість, яка ніколи не відступала ні перед чиєю скорботою і не знала жалю, поступилася захопленню перед її твердістю.

— Зійди, — сказав він, — зійди вниз, божевільна дівчино. Клянусь, я не заподію тобі ніякої кривди!

— Я тобі не вірю, тамплієре, — сказала Ревека. — У найближчій сповідальні тобі можуть відпустити і це клятвопорушення — адже воно стосується тільки честі знехтуваної єврейської дівчини.

— Ти несправедлива до мене! — вигукнув тамплієр із гарячковістю. — Клянуся тобі ім'ям, яке я маю, хрестом на грудях, мечем, дворянським гербом моїх предків! Клянусь, що я не скривджу тебе! Якщо не для себе, то хоч заради батька твого зійди вниз. Я буду йому другом, а тут йому потрібен могутній захисник.

— На жаль, — сказала Ревека, — це я знаю. Але хіба можна на тебе покластись?

— Нехай мій щит перевернуть догори ногами, нехай привселюдно зганьблять моє ім'я, — сказав Бріан де Буагільбер, — якщо я подам тобі привід на мене скаржитись. Я переступав багато законів, порушував заповіді, але свого слова не зраджував ніколи.

— Ну гаразд, я тобі вірю, — сказала Ревека, сплигнувши з парапету і зупинившися біля однієї з амбразур. — Отут я і буду стояти, — продовжувала вона, — а ти залишайся там, де стоїш. Але якщо ти зробиш хоч один крок до мене, то побачиш, що єврейка радше доручить свою душу Богові, ніж свою честь — тамплієрові.

Мужність і горда рішучість Ревеки, у поєднанні з виразними рисами чарівного обличчя, додали її поставі, голосу і погляду стільки шляхетності, що вона здавалася майже неземною істотою. Буагільбер, людина горда й мужня, подумав, що ніколи ще не бачив такої натхненної й величної краси.

— Помирімося, Ревеко, — мовив він.

— Помирімось, якщо хочеш, — відповіла вона, — помирімось, але тільки на такій відстані.

— Тобі не слід більше боятися мене, — сказав Буагільбер.

— Я й не боюсь тебе, — одказала вона. — Завдяки тому, хто побудував цю вежу так високо,