Айвенго (укр) - Вальтер Скотт

лицарі, його однодумці й союзники, не приймають виклику з боку рабів, кріпаків та втікачів. Якщо особа, що називає себе Чорним Лицарем, дійсно має честь належати до лицарського стану, йому має бути відомо, що він принизив себе подібним союзом і не має права розраховувати на повагу з боку знатних осіб шляхетного походження. Що стосується полонених, то ми, дотримуючись християнського милосердя, просимо вас надіслати якусь духовну особу, щоб сповідати і примирити з Богом, бо ми вирішили стратити їх сьогодні до полудня і виставити їхні голови на мурах замку, аби показати всім, як мало ми зважаємо на тих, хто взявся їх звільняти. А тому, як уже було сказано, просимо надіслати священика, щоб приготувати їх до смерті. Виконавши наше прохання, ви зробите останню послугу їм у земному житті».

Узявши листа, Фрон де Беф віддав його слузі для вручення гінцеві, який очікував біля брами відповіді на принесене ним послання.

Йомен, що виконував це доручення, повернувся до головної стоянки союзників, розташованої під старим крислатим дубом, на відстані трьох пострілів з лука від замку. Тут Вамба, Гурт, Чорний Лицар і Локслі, а також веселий пустельник нетерпляче очікували відповіді на свій виклик. Трохи оддалік зібралося чимало відважних йоменів. Їх було вже понад двісті чоловік, і до них весь час приєднувалися нові й нові загони.

Крім цих ватаг, на підмогу сходилися сакси з найближчих містечок, а також кріпаки і слуги з великих маєтків Седрика, що прийшли виручати свого хазяїна. Проводирям цього строкатого війська і було вручено листа тамплієра.

Чорний Лицар, який єдиний з усіх умів читати французькою мовою, взяв в руки лист, прочитав його спочатку про себе, а потім саксонською виклав зміст своїм союзникам.

— Стратити шляхетного Седрика! — вигукнув Вамба. — Клянуся хрестом, ти, мабуть, помилився, сер лицар.

— Ні, мій поважний друже, — відповідав лицар, — я вам точно передав те, що тут написано.

— У такому разі, — сказав Гурт, — клянуся святим Хомою, треба взяти замок, хоча б довелося голими руками розібрати його по камінцю.

— Це вони так говорять, аби виграти час, — заспокоїв усіх Локслі. — Вони не зважаться на діло, за яке їм доведеться накласти головою.

— Було б добре, — сказав Чорний Лицар, — якби хто-небудь із нас ухитрився проникнути в замок, аби дізнатися, що там діється. Вони просять надіслати священика для прийняття сповіді; як на мене, наш святий пустельник міг 6а виконати цей благочестивий обов'язок; заразом він приніс би нам потрібні відомості.

— А чорт тебе забери з твоїми порадами! — вигукнув святий пустельник. — Ял тобі і: азгв, сер Ледар, що, коли скидаю рясу, разом із нею знімаю і свій духовний сан. У зеленому каптані я радше здатен підстрелити двадцять оленів, ніж сповідати одного християнина.

— Боюся, — сказав Чорний Лицар, — що тут не знайдеться нікого, здатного виконати роль отця-сповідника.

Усі мовчали.

— Ну, я бачу, — сказав Вамба, — що дурню на роду написано лишатися в дурнях і встромляти шию в таке ярмо, від якого розумні люди сахаються. Хай буде вам відомо, що до блазнівського ковпака я носив рясу і доти готувався в ченці, поки не почалося в мене запалення мозку і лишилося розуму тільки на дурня. От я і думаю, що за допомогою святості, благочестя та латинської вченості, що зашиті в каптурі доброго пустельника, я зумію надати як мирську, так і духовну втіху нашому хазяїнові, шляхетному Седрикові, а також його товаришам у нещасті.

— Як ти гадаєш, чи здатен він до цього? — запитав Гурта Чорний Лицар.

— І справді, не знаю, — відповів Гурт. — Якщо виявиться негідним, то це буде перший випадок, коли його розум не приспіє на допомогу його дурості.

— Тоді надягай рясу, добрий чоловіче, — наказав Чорний Лицар, — і нехай твій хазяїн через тебе надішле нам звістку про те, як стоять справи у замку. Там, мабуть, мало народу, тому раптовий і сміливий напад може увінчатися повним успіхом. Однак не можна гаяти часу, іди мерщій.

— А ми тим часом, — додав Локслі, — так обкладемо всі мури навколо, що жодна муха не вилетить звідти без нашого відома. Ти скажи цим лиходіям, друже мій, — продовжував він, звертаючися до Вамби, — що за будь-яке насильство, вчинене щодо бранців, ми з них самих стягнемо вдесятеро.

— Pax vobiscum![29] — одказав Вамба, який уже встиг напнути на себе повне чернече облачения.

Вимовляючи ці слова, він прийняв статечну й урочисту поставу і поважною ходою вирушив виконувати свою місію.

РОЗДІЛ XXIII

Коли блазень, зодягнений у рясу пустельника і підперезаний вузлуватою вірьовкою, постав перед господарем замку, усієї хоробрості та спритності Вамби ледь вистачило на те, щоб не розгубитися в присутності такої людини, як страшний Фрон де Беф. Бідний блазень вимовив своє pax vobiscum тремтячим і слабким голосом. Але Фрон де Беф звик, щоб люди всякого стану тремтіли перед ним, тому боязкість удаваного ченця не збудила в ньому жодних підозр.

— Хто ти, ченче, і звідки? — запитав він.

— Pax vobiscum! — повторив блазень. — Я бідний служитель святого Франциска, ішов цими лісами і потрапив до рук розбійників, як сказано у Святому Письмі — quidam viator incidit in latrones[30], котрі послали мене