Айвенго (укр) - Вальтер Скотт

— Чернець ти чи мирянин, мені байдуже, — відповіла Ульріка. — Останні двадцять років я, крім тебе, не бачила нікого, хто б боявся Бога і поважав людину. Скажи, невже для мене немає надії на спасіння?

— Я гадаю, що тобі час покаятись, — мовив Седрик. — Удайся до молитви і покаяння, і дай тобі Боже знайти прощення. Але я не можу й не хочу залишатися більше з тобою.

— Зачекай ще хвилину, — попросила Ульріка, — не залишай мене тепер, син друга мого батька. Інакше той демон, що керував моїм життям, може ввести мене в спокусу помститися тобі за твоє безжалісне презирство. Як ти гадаєш, чи довго довелося б тобі прожити на світі, якби Фрон де Беф застав Седрика Сакса у своєму замку та в такому одязі?

— Що ж, нехай, — сказав Седрик. — Я умру саксом, правдивим у словах і чесним на ділі. Відійди геть! Не торкайся мене і не затримуй. Сам Реджинальд Фрон де Беф не такий огидний для моїх очей, як ти, низька й розпусна істото!

— Хай буде по-твоєму, — мовила Ульріка. — Іди своєю дорогою і забудь у своїй зарозумілості, що стара, яка стоїть перед тобою, була дочкою друга твого батька. Я залишусь сама. Зате й помста моя буде справою тільки моїх рук. Ніхто не стане мені допомагати, але всі почують про те діяння, на яке я відважусь. Прощавай! Твоє презирство обірвало останній мій зв'язок зі світом.

— Ульріко, — сказав Седрик, зворушений її словами, — ти так багато вистраждала в цьому житті, то невже ти будеш удаватися в розпач саме тепер, коли очі твої уздріли власні злочини, коли тобі необхідно скласти покуту?

— Седрику, — відповідала Ульріка, — ти мало знаєш людське серце. Щоб жити так, як я жила, треба носити в душі шалену жагу насолод, помсти і горде розуміння власної сили. Коли ж приходить старість, виникають муки сумління, а з ними — марний жаль за минулим і безнадія в майбутньому. Усі інші сильні спонукання полишають нас, і ми стаємо схожими на бісів у пеклі, які здатні відчувати муки сумління, але ніколи не каються. Для каяття тут немає місця… Однак твої слова пробудили в мені нову душу. Ти вказав мені засіб помсти, і будь певен, що я ним скористаюсь. Сам скажеш потім, що, яким би не було життя Ульріки, її смерть гідна дочки шляхетного Торкіля. Перед мурами цього проклятого замку зібралася бойова дружина — іди, веди їх мерщій в атаку. Коли ж побачиш червоний прапор на бічній вежі, у східному куті фортеці, наступай сміливіше — норманам вистачить роботи всередині замку. Іди, прошу тебе. Виконуй своє призначення, а мене полиш напризволяще.

Седрик охоче розпитав би Ульріку докладніше про її плани, але в цю мить почувся голос Реджинальда Фрон де Бефа:

— Куди подівся цей ледар чернець? Клянуся Богом, я зроблю з нього мученика, якщо він здумає сіяти зраду серед моєї челяді!

— Яке вірне чуття в нечистого сумління! — мовила Ульріка. — Та ти не звертай на нього уваги, іди мерщій до своїх. Виголоси бойовий клич серед саксів, і нехай вони заспівають своєї войовничої пісні. Моя помста слугуватиме їм приспівом.

Сказавши це, вона зникла в бічних дверях, а Реджинальд Фрон де Беф увійшов до кімнати. Седрик ледве примусив себе віддати гордовитому баронові смиренний уклін, на який той відповів недбалим кивком.

— Довго ж тебе затримали грішники, що каялись, отче! Проте тим краще для них, бо це їхня остання сповідь. Ти приготував саксів до смерті?

— Я знайшов їх, — сказав Седрик, абияк намагаючись говорити французькою, — готовими до найгіршого, бо вони знають, до чиїх рук потрапили.

— Що ж це таке, ченче! Твоя мова надто вже скидається на саксонську вимову! — зауважив Фрон де Беф.

— Я виховувався в обителі святого Вітольда, що в Бертоні, — пояснив Седрик.

— Ось як, — мовив барон. — Було б краще, якби ги був норманом. Але нічого не вдієш — інших гінців немає. Цей Вігольдів монастир у Бертоні просто совине гніздо. Давно вже треба зруйнувати його вщент. Але зроби мені сьогодні послугу, і, що б не трапилося з іншою братією, обіцяю тобі, що ти зможеш жити так само безпечно, як равлик у мушлі.

— Наказуйте, — сказав Седрик, стримуючи хвилювання.

— Тож іди за мною, я тебе проводжу через бічну хвіртку.

Фрон де Беф великими кроками пішов уперед і дорогою став наставляти удаваного ченця, що йшов за ним слідом, як тому треба поводитись.

— Ти бачиш, ченче, це стадо саксонських свиней, що наважились оточити мій замок Торкільстон? Кажи їм, що заманеться, аби вони ще добу простояли попід мурами. А тим часом віднеси цього листа. Однак стривай. Скажи, ти вмієш читати?

— Анітрохи, — відповідав Седрик, — я вмію читати тільки свій требник. Та й то тому, що знаю напам'ять службу Господню ласкою Богородиці та святого Вітольда…

— Ну, тим краще. Отже, віднеси цього листа до замку Філіппа де Мальвуазена. Скажи, що лист від мене, а писав його тамплієр Бріан де Буагільбер, і що я прошу його якомога швидше відіслати цього листа до Йорка. Утім, скажи йому, щоб він не дуже хвилювався за нашу долю. Соромно подумати, що ми змушені ховатися від купки негідників, які зазвичай пускаються навтьоки, тільки почують наших коней. Я тобі говорю, ченче, вигадай якийсь привід, аби затримати на місці цих мерзотників, поки не приспіють наші прихильники. Моя мстивість прокинулась, а це такий сокіл, який не засне, поки не насититься здобиччю.

— Клянуся моїм святим заступником, — сказав Седрик з такою силою, якої не можна було очікувати від смиренного ченця, — ваші накази будуть виконані! Жоден сакс не піде з-під цих мурів, якщо мій вплив