Айвенго (укр) - Вальтер Скотт

— До біса все це! — перервав його Фрон де Беф. — Швидше кажи, в чому справа, ченче. У нас немає часу слухати тексти з писань святих отців.

— Sancta Maria![34] — вигукнув отець Амвросій. — Як швидко ці грішні миряни стають роздратованими. Але хай буде вам відомо, хоробрі лицарі, що якісь люті лиходії, котрі забули страх Божий і повагу до церкви і не убоялися велінь святого папського престолу — Si quis suadente Diabolo[35]…

— Слухай-но, отче, — сказав тамплієр, — усе це ми самі знаємо. Скажи краще прямо, що сталося з твоїм хазяїном: чи не в полоні він, і якщо в полоні, то в кого?

— Так воно і є, — відповідав Амвросій, — він у руках бісівських слуг. Ними кишать тутешні ліси.

— Ось ще нова робота для наших мечів, панове, — сказав Фрон де Беф своїм товаришам. — Завжди доводиться допомагати цим ледачим попам у такий неслушний час. Але говори ж, ченче, скажи до ладу: чого хоче від нас твій хазяїн?

— Прошу вислухати мене, — вів далі Амвросій. — Учинивши насильство над нашим преподобним настоятелем, ці бісівські виплодки відібрали в нього двісті монет найчистішого золота і тепер вимагають ще велику суму грошей. А тому преподобний наш отець звертається до вас — до своїх друзів — із проханням виручити його, тобто сплатити за нього потрібний викуп чи відбити його у ворога силою зброї.

— Чорт би узяв твого пріора! — крикнув Фрон де Беф. — Де ж таке бачено, щоб норманський барон розщедрився на користь якоїсь духовної особи, коли всім відомо, що в них грошей удесятеро більше, ніж у нас? І що можемо ми зробити для його звільнення, коли нас тримає зачиненими ворог, у десять разів сильніший за нас самих, і ми щохвилини очікуємо приступу?

— Я й про це хотів доповісти вам, — сказав чернець, — та ви так квапитесь, що не даєте мені договорити. Річ у тім, що вони оточують замок і просуваються до його мурів.

— На мури! — закричав де Брасі. — Подивимось, що роблять ці негідники!

Він розчинив ґратчасте вікно, що виходило на майданчик одного з виступів, і одразу гукнув звідти до тих, хто лишався в залі:

— Клянуся святим Денисом, старий чернець говорить правду! Вони несуть великі щити, а стрільці їх на узліссі темніють, немов грозова хмара.

Реджинальд Фрон де Беф також глянув на поле, схопив ріг, голосно засурмив і наказав своїм людям ставати на місця на мурах замку.

— Де Брасі, охороняй східний бік, де стіни нижчі за інші. Шляхетний Буагільбере, ти досвідчений у науці нападу й оборони — візьми на себе догляд за західною стіною. Я сам стану біля барбікена. Але прошу вас, доблесні друзі мої, не обмежуватись обороною якогось місця. Сьогодні ми повинні встигати всюди, допомагати всім, хто у скруті. Підняти на вежі мій прапор! Ці мерзотники незабаром довідаються, з ким матимуть справу.

Тим часом тамплієр уважно спостерігав за пересуванням ворога.

— Клянуся честю мого ордену, — сказав він, — ці люди наступають у такому зразковому порядку, якого важко було від них очікувати. Подивіться, як майстерно вони користуються кожним деревом чи чагарником, аби укритися від наших самострілів. Я не бачу в них прапорів чи знаків, але готовий закласти свій золотий ланцюг, що їхнім проводирем є якийсь лицар чи шляхетний дворянин, досвідчений у військовій справі.

— Я бачу його, — сказав де Брасі. — От майорять пера лицарського шолома і блищить панцир. Бачите високу людину в чорній кольчузі? Він веде ось той дальній загін шахраїв-йоменів. Клянуся святим Денисом, це, напевне, той самий лицар, якого ми прозвали Чорним Ледарем. Пам'ятаєш, Фрон де Бефе, він вибив тебе із сідла на турнірі в Ашбі?

— Тим краще, — сказав Фрон де Беф, — отже, він сам напрошується на мою помсту. Це, мабуть, якийсь боягуз. Недарма він побоявся залишитись на арені і не зважився взяти приз, що дістався йому випадково.

Тут розмова перервалась, бо ворог рішуче пішов на приступ. Кожен із лицарів вирушив на свій пост у супроводі тих небагатьох людей, яких вдалося зібрати для захисту замку, і став у холодній рішучості очікувати нападу.

Ми змушені зробити невеликий відступ, аби повідомити читачеві деякі відомості, необхідні для розуміння наступної розповіді. Утім, читач і сам, звичайно, здогадався, що Ревека умовила свого батька підібрати Айвенго, залишеного без допомоги на арені, і відвезти в будинок, який займав Ісаак на околиці міста Ашбі.

За інших обставин не важко було б умовити Ісаака погодитися на це. З природи він був людиною доброю і не здатною забути зроблені йому благодіяння. Але над ним тяжіли вікові забобони його гнаного племені.

— Шкода, я не знаю, що сказав би з цього приводу рабин Іаков Бен-Тудель! — мовив Ісаак. — Однак не можна допустити, щоб цей добрий юнак геть чисто зійшов кров'ю! Поклич Сіфа та Рейбена, нехай несуть його до Ашбі.

— Ні, — сказала Ревека, — його треба покласти на мої ноші, а я доїду на одному із верхових коней.

— Але тоді на тебе будуть дивитися ці нечестиві пси! — прошепотів Ісаак, підозріло оглядаючи