Айвенго (укр) - Вальтер Скотт

— Так, я сакс, — відповідав Седрик, — але не гідний звання священика. Відпусти мене, будь ласка. Присягаюсь, що я повернусь сюди або надішлю до тебе іншого духівника, набагато гіднішого від мене, вислухати твою сповідь.

— Зачекай ще трохи, — сказала Урфрида, — незабаром голос, який ти чуєш, замовкне в сирій землі. Але я не хочу піти туди без сповіді у своїх гріхах. Тож нехай вино дасть мені сили повідати тобі всі жахи мого життя.

Вона налила собі склянку і жадібно вихилила її. Потім стара підвела очі і сказала:

— Вино одурманює, але підбадьорити вже не може. Випий і ти, отче, інакше не витримаєш і впадеш долі, почувши те, що я збираюся тобі розповісти.

Седрик охоче відмовився б від такого лиховісного запрошення, але її жест виражав таке нетерпіння й розпач, що він поступився її проханню і зробив великий ковток вина. Немов заспокоєна його згодою, вона почала свою розповідь.

— Народилася я, — мовила вона, — зовсім не такою жалюгідною істотою, якою ти бачиш мене тепер, отче мій. Я була вільною і щасливою, шанованою, мене кохали, і сама я кохала. Тепер я раба, нещасна й принижена. Поки я не втратила своєї вроди, мені довелось бути іграшкою пристрастей своїх господарів, а з тих пір, як краса моя зів'яла, я стала предметом їхньої ненависті й презирства. Хіба це дивно, отче мій, що я зненавиділа рід людський і найбільше те плем'я, якому зобов'язана такою зміною в моїй долі? Хіба квола і зморщена стара, що виливає свою злість у безсилих прокльонах, може забути, що колись вона була дочкою шляхетного тана Торкільстонського, перед яким тремтіли тисячі васалів?

— Ти дочка Торкіля Вольфгангера! — вигукнув Седрик, задкуючи від неї. — Ти… ти рідна дочка шляхетного сакса, друга мого батька, його бойового товариша?

— Друга твого батька! — скрикнула Урфрида. — Значить, переді мною Седрик на прізвисько Сакс, бо у шляхетного Херварда Ротервудського був тільки один син, і його ім'я добре відоме серед одноплемінників. Але якщо ти дійсно Седрик із Ротервуда, що означає твій чернечий одяг? Невже й ти втратив надію врятувати свою батьківщину і в стінах монастиря знайшов пристановище від утисків?

— Немає значення, хто б я не був, — сказав Седрик. — Продовжуй, нещасна, свою розповідь про жахи й злочини. Так, злочини, бо те, що ти не вмерла, — злочин.

— Так, я злочинниця, — відповіла нещасна жінка. — Страшні, чорні, мерзенні злочини тяжким каменем давлять мені груди. Так, у цих самих кімнатах, заплямованих чистою кров'ю мого батька і моїх братів, у цьому домі я жила коханкою їхнього вбивці, рабою його примх. Кожен мій подих, кожна мить мого життя були злочином.

— Нещасна жінко! — вигукнув Седрик. — У той час, коли друзі твого батька, молячись за упокій душі його та всіх його синів, не забували у своїх молитвах згадати ім'я вбитої Ульріки, ти жила! Жила, щоб заслужити нашу огиду й ненависть… Жила в союзі з підлим тираном, який умертвив усіх, хто був тобі найближчий та найдорожчий, з тираном, що пролив кров дітей, аби не залишити живим жодного нащадка славного й шляхетного роду Торкіля Вольфгангера. Ось з яким лиходієм ти жила в беззаконному союзі!

— У беззаконному союзі — так, але не в любові, — заперечила стара, — радше в пеклі є місце для кохання, ніж під цим нечестивим дахом. Ні, у цьому я не можу звинуватити себе. Не було хвилини, щоб я не ненавиділа Фрон де Бефа та весь його рід.

— Ненавиділа, а все-таки жила! — вигукнув Седрик. — Нещасна! Хіба в тебе під рукою не було ні кинджала, ні ножа, ні стилета? Якби я тільки міг уявити собі, що дочка Торкіля живе в мерзенному союзі з убивцею свого батька, меч справжнього сакса розшукав би тебе й в обіймах твого коханця!

— Невже ти справді заступився б за честь роду Торкіля? — спитала Ульріка (відтепер ми можемо відкинути її друге ім'я — Урфрида). — Тоді ти справжній сакс, яким прославив тебе поголос! Навіть у цих проклятих стінах, оповитих загадковими таємницями, навіть тут вимовляли ім'я Седрика, і я, жалюгідна й принижена істота, раділа тому, що є на світі хоч один месник за наш нещасний народ. У мене теж бували години помсти. Я підбурювала наших ворогів до сварок і збуджувала серед них смертельну ворожнечу. Я бачила, як точилася їхня кров, чула передсмертні стогони! Подивись на мене, Седрику, чи не залишилося на моєму зів'ялому й мерзенному обличчі якихось рис, що нагадують Торкіля?

— Не запитуй про це, Ульріко, — відповідав Седрик з тугою й відразою. — Так мертвий нагадує живого, коли нечистий оживляє бездиханний труп, викликаючи його з могили.

— Нехай буде так, — відповіла Ульрика, — а колись це бісівське обличчя могло посіяти ворожнечу між старшим Фрон де Бефом та його сином Реджинальдом. Те, що потім сталося, варто було б навіки сховати під покривом пекельної тьми, але я підніму завісу і на мить покажу тобі те, від чого мерці встають із домовини і голосно волають. Довго розпалювалася глуха ворожнеча між тираном батьком та його лютим сином. Довго я таємно роздмухувала цю протиприродну ненависть. Вона спалахнула в годину п'яного розгулу, і за своїм власним столом мій кривдник упав від руки рідного сина… Ось такі таємниці приховані під цим дахом.

— А ти, злочинна й нещасна, — сказав Седрик, — що ж сталося з тобою після смерті твого коханця?

— Угадуй, але не запитуй. Я залишилася тут і жила, поки передчасна старість не спотворила моє обличчя. І тоді мене стали кривдити і таврувати презирством ті, хто колись слухались і схилялись переді мною.

— Ульріко, — сказав Седрик, — мені здається, що в глибині серця ти все ще не перестала шкодувати про втрату тих радощів, які купувала ціною злодіянь; як же ти наважуєшся звернутися до людини у священному одязі?