Айвенго (укр) - Вальтер Скотт

— Ти несправедлива до мене, — сказав тамплієр. — Я з природи зовсім не такий, яким ти мене бачиш — жорстоким, себелюбним, немилосердним. Жінка навчила мене жорстокосердості, а тому я і мстився завжди жінкам, але не таким, як ти. Вислухай мене, Ревеко. Клянуся Богом, та, що віддала перевагу смерті перед безчестям, повинна мати горду й сильну душу. Ти мусиш стати моєю. Ні, не лякайся, — я розумію моєю, але добровільно, за власним бажанням. Ти мусиш розділити зі мною надії, ширші від тих, що відкриваються з висоти царського престолу. Я один із головних командорів[27] могутнього ордену тамплієрів і можу сподіватися згодом одержати жезл гросмейстера. Лицарі Храму не задовольняються тим, що можуть стати п'ятою на шию розпростертого монарха. Ні, наші важкі стопи піднімуться сходинами тронів, і наші залізні рукавички вирвуть скіпетри із рук вінценосців. Моє честолюбство прагне до небаченої в світі могутності. Я шукав лише споріднену душу, з якою би міг розділити свої мрії, і в тобі я знайшов таку душу.

— І це говориш ти жінці мого племені! — вигукнула Ревека. — Схаменись!

— Не посилайся, — перервав її тамплієр, — на розбіжності наших вірувань. На таємних нарадах ордену ми глузуємо з цих дитячих казок. Не думай, що ми довго залишалися сліпими до безглуздої дурості наших засновників, які наказали нам відмовитися від усіх насолод життя в ім'я радості прийняття мучеництва. Наш орден незабаром засвоїв більш сміливі та широкі погляди. Наші величезні маєтності в усіх королівствах Європи, наша воїнська слава, що гримить у всіх країнах і залучає до нашого середовища цвіт лицарства зі всього християнського світу, — усе служить цілям, які й не снилися нашим благочестивим засновникам. Але ми зберігаємо це в таємниці від тих слабких умів, що вступають до ордену на підставі стародавнього статуту і перебувають у старих забобонах, а ми використовуємо їх як сліпе знаряддя нашої волі. Проте не стану більше розкривати перед тобою наші таємниці. Я чую звуки труби. Можливо, моя присутність необхідна. Подумай про те, що я сказав тобі. Прощавай! Не прошу вибачення за те, що загрожував тобі насильством. Завдяки цьому я пізнав твою душу. Тільки на спробному камені пізнається чисте золото. Я незабаром повернусь, і ми ще поговоримо.

Тамплієр пройшов через кімнату і став спускатися сходами, залишивши Ревеку на самоті. Навіть перед лицем страшної смерті, яку вона збиралася собі заподіяти, не відчувала дівчина такого жаху, як тоді, коли побачила шалене честолюбство відважного лиходія, під владу якого потрапила. Коли вона повернулася до баштової кімнати, першою її справою було подякувати Богові за заступництво, молячи його й надалі простерти свій покрив над нею та її батьком. Ще одне ім'я промайнуло в її молитві: то було ім'я пораненого християнина, якого доля віддала в руки його особистих ворогів. Щоправда, совість дорікала їй за те, що, навіть звертаючись до божества, вона в молитві згадала про людину, з якою їй ніколи не судилося з'єднатись, про назареянина і ворога її віри. Але молитва була вже вимовлена, і, якими б не були забобони її одновірців, Ревека не хотіла від неї відмовитись.

Увійшовши до великого залу замку, тамплієр зустрів там де Брасі.

— Ваші любовні пригоди, — сказав той, — мабуть, були перервані, як і мої, цими оглушливими звуками. Але ви прийшли пізніше за мене і з явною неохотою. Через що я висновую, що ваше побачення було набагато приємнішим, ніж моє.

— Отже, ви успішно сваталися до саксонської спадкоємиці? — запитав тамплієр.

— Клянусь кістками святих, — відповідав де Брасі, — ця леді Ровена, певно, чула, що я не терплю жіночих сліз.

— От тобі маєш! — мовив тамплієр. — Вождь вільної дружини звертає увагу на жіночі сльози? Дивно! Якщо кілька крапель і впаде на смолоскип кохання, полум'я розгориться ще яскравіше.

— Дякую за кілька крапель! — заперечив де Брасі. — Ця дівиця пролила стільки сліз, що згасила б ціле багаття. Таких потоків сліз не бачено від часів святої Ніоби[28], про яку нам розповідав пріор Еймер. Неначе сам водяний біс вселився в прекрасну саксонку.

— А в мою єврейку вселився, мабуть, цілий легіон бісів, — сказав тамплієр, — бо навряд чи один біс міг би надати їй стільки неприборканої гордості, стільки рішучості. Але де ж Фрон де Беф? Цей ріг сурмить дедалі голосніше й пронизливіше.

— Він, очевидно, зайнявся Ісааком, — байдуже відповів де Брасі. — Можливо, зойки Ісаака заглушають ревіння цього рога. Ти, я гадаю, знаєш із власного досвіду, сер Бріан, що коли єврей розстається зі своїми скарбами на таких умовах, які, мабуть, висунув Фрон де Беф, він кричить так, що через його вереск не почуєш і двадцяти рогів із трубою на додачу. Проте вже час послати по господаря.

Незабаром приспів до них і Фрон де Беф, який перервав свої жорстокі заняття. Він трохи забарився, ідучи до залу, бо віддавав накази слугам.

— Подивимось, у чому причина такого диявольського шуму, — мовив він. — Ось лист. Якщо не помиляюсь, його написано саксонською мовою.

— Дайте мені листа, — запропонував тамплієр, — ми хоч тим схожі на ченців, що трохи навчаємось, щоб освітити знаннями нашу доблесть.