Айвенго (укр) - Вальтер Скотт
«Якщо, — думав він, — я дозволю собі розчулитись сльозами цієї дівиці, як я відшкодую собі втрату всіх блискучих надій, заради яких пішов на такий ризик? До того ж з мене будуть сміятися принц Джон та його веселі поплічники. Але я відчуваю, що не придатний для взятої на себе ролі. Не можу байдуже дивитись на це чарівне обличчя, спотворене стражданням, на чудові очі, що потопають у сльозах. Краще б вона продовжувала триматися так само зарозуміло, або я мав би більше тієї витримки й жорстокості, які є в барона Фрон де Бефа».
Схвильований цими думками, він тільки намагався втішити Ровену запевняннями, що поки ще немає жодних підстав для такого розпачу. Але його умовляння раптово були перервані гучними звуками мисливського рога, які збентежили й інших мешканців замку, перешкодивши здійсненню різних корисливих чи розпусних планів. Де Брасі довелося залишити красуню і рушити до загального залу. Утім, він навряд чи шкодував про це, бо його бесіда з леді Ровеною набула того характеру, що йому було однаково важко як наполягати на своєму, так і відмовитися від своїх намірів.
РОЗДІЛ XXI
Поки описані нами сцени відбувалися в різних місцях замку, єврейка Ревека очікувала вирішення своєї долі, замкнена в далекій відлюдній вежі. Сюди привели її двоє слуг у масках і заштовхнули в маленьку кімнату, де вона опинилася віч-на-віч із старою чаклункою, яка, сидячи за пряжею, мурмотіла собі під ніс саксонську пісню в такт своєму веретену. Коли увійшла Ревека, стара підвела голову і втупила очі у вродливу єврейку з тією злісною заздрістю, з якою старість і потворність, поєднані з хворобливим станом, дивляться на юність і красу.
— Іди геть звідси, стара вороно! — сказав один із супутників Ревеки. — Так наказав наш шляхетний хазяїн. Звільни цю кімнату для красуні.
— Ось, — пробуркотіла стара, — ось як нині нагороджують за службу. Колись одного мого слова було достатньо, щоб кращого з воїнів зсадити з сідла і прогнати зі служби. А тепер мені доводиться іти геть за наказом якогось жалюгідного слуги.
— Годі патякати, Урфридо, — сказав інший, — іди та й усе. Накази пана треба виконувати хутко. Були й у тебе світлі днини, а тепер твоє сонце закотилось. Ти тепер неначе старий бойовий кінь, якого пустили на голий вереск. Добре скакала ти колись, а нині хоч підтюпцем їдь, і те добре. Нумо, ворушися!
— Нехай ніколи не дають вам спокою погані передвістя! Обидва ви нечестиві собаки, — сказала стара, — і поховають вас на псарні. Нехай демон Зерйобок розірве мене на шматки, якщо я піду зі своєї власної кімнати, перш ніж допряду цю пряжу!
— Сама скажи про це господареві, стара відьмо, — відповідав слуга і пішов разом зі своїм товаришем, залишивши Ревеку наодинці зі старою.
— Які ще бісівські діла вони задумали? — говорила баба, бурмочучи собі під ніс і злими очима поглядаючи скоса на Ревеку. — Здогадатися неважко: красиві оченята, чорні кучері, шкіра — мов білий папір… Так, легко здогадатись, навіщо її привели до цієї відлюдної вежі; звідси не почуєш жодного лементу, наче з-під землі. Отут у сусідстві з тобою живуть тільки сови, моя красуне! На твої крики звернуть не більше уваги, ніж на них. Чужинка, здається, — продовжувала вона, подивившися на вбрання Ревеки. — З якої країни? Сарацинка чи єгиптянка? Що ж ти не відповідаєш? Коли вмієш плакати, мабуть, вмієш і говорити.
— Не сердься, матінко, — сказала Ревека.
— Е, більше й запитувати не треба, — мовила Урфрида. — Лисицю пізнають по хвосту, а єврейку — по вимові.
— Зроби мені велику ласку, — сказала Ревека, — скажи, чого мені очікувати? Мене притягли сюди силоміць — може, вони збираються вбити мене за те, що я сповідую єврейську віру? Якщо так, я з радістю віддам за неї життя.
— Твоє життя, красунечко! — відповідала стара. — Що ж їм за радість позбавляти тебе життя? Ні, повір моєму слову, твоєму життю не загрожує небезпека. А вчинять із тобою так само, як вчинили колись із родовитою саксонською дівицею. Подивись на мене: і я була молодою і вдвічі кращою за тебе, коли Фрон де Беф, батько Реджинальда, зі своїми норманами взяв приступом цей замок. Мій батько та його семеро синів завзято бились, крок за кроком захищаючи своє житло. Не було жодної кімнати, жодної сходини на сходах, де б не стало слизько від пролитої ними крові. Вони загинули всі до єдиного, і не встигли їхні тіла охолонути, як я стала жалюгідною жертвою переможця.
— Чи не можна якось врятуватись? Хіба немає способів втекти звідси? — запитала Ревека. — Я б щедро — о, як щедро! — віддячила тобі за допомогу!
— І не думай, — одказала стара. — Є тільки один спосіб піти звідси — через браму смерті. Ну, прощавай, єврейко! Що єврейка, що язичниця — однаково! Тебе спіткає така сама доля, бо ти потрапила під владу людей, які не знають ні жалощів, ні сумління. Прощавай! Мою пряжу спрядено, а твоя ще тільки починається.
— Стривай, зачекай, заради Бога! — заблагала Ревека. — Залишся тут! Свари мене, лай, тільки не йди! Твоя присутність усе ж таки буде мені певним захистом!
— Присутність самої Матері Божої не захистить тебе, — відповідала стара, указуючи на зображення Діви Марії у кутку кімнати. — Ось вона стоїть, подивись та й дізнаєшся, чи врятує вона тебе від твоєї долі.
По цій
