Око пророка, або Ганусь Бистрий та його пригоди - Владислав Лозінський

Тільки но появився Урбанко, ми одразу ж пішли в Галицьке передмістя до Григора Невчасного, до того самого, що був з нами в лісі, коли ми мали оту пригоду з татарами. Пан Григор мав власний будиночок, який називався Клопотівським. Краще й не міг називатися той будиночок, бо пан Григор мав з ним багато клопоту: він одержав його в спадщину з великими боргами і постійно мусив гризтися з кредиторами, так що частіше сидів у ратуші, ніж у себе в майстерні. Все таки ми застали його вдома, і Урбанко, який завжди був жартівником, каже йому:

— Пане Григор, швиденько збирайтеся та біжіть до пана Джорджія Боїма по найліпший фалендиш[9], такий, як носить пан воєвода Боїніфацій Мнішех, а потім зайдіть до пана Дучія, нехай біжить слідом за вами з атласами, оксамитами, золотими матеріями, по нідерландське мереживо пошліть до Вовчка, а по золоті пряжки з рубінами до пана Кудлича, і не жалійте нічого, бо оцей ось пан каштелянович, егомость Ганусь Бистрий, зволить замовити у вас одяг для себе, а одяг повинен бути такий, який личить носити сенаторському паничеві.

Пан Григор почав сміятись, але, глянувши на мене добрими очима, одразу ж упізнав мене і заходився приміряти. А школяр тим часом продовжує:

— Може, залишилось у вас дещо з хотинської війни? З того, що ви мечем здобули у турків? То переробіть на нього золотом шитий візирський каптан чи викройте йому щось із тієї султанської соболевої шуби…

— Або викройте добру куртку Урбанкові! — почувся раптом позаду нас милий, мов дзвіночок із срібла, хоч і гнівний голос, — або скажіть йому полатати в майстерні як слід шкуру, або ліктем плечі поміряйте йому чи зовсім перелицюйте цього школярика, може навиворіт буде кращий.

Обернувшись, бачу: на порозі другої кімнати стоїть дівчинка років тринадцяти, гарна, як ягода, з блискучими, наче іскри, очима і з рум’яними від гніву щічками.

— Панна Мар’янка? — вигукнув школяр, немов переляканий. — Я ж не сподівався!

— І я не сподівалася, щоб Урбанко з мого татуся такі жарти собі робив! Урбанко не сподівався, що я чую, а це погана витівка! Чого Урбанко не сміє говорити татові при мені, того нехай не наважується говорити без мене! Я забороняю, чуєш, Урбанко, забороняю!

Урбанко прикусив язика, і я вперше помітив це у нього, бо він завжди мав на< все готову відповідь, і ніхто з нас ніколи у цьому не міг з ним рівнятися. Він покрутився трохи на місці, немовби хотів щось сказати, але визнав себе переможеним і мовчки вийшов з кімнати.

Пан Григор деякий час дивився на свою дівчинку, як на святий образ, милуючись її виглядом, аж обличчя йому дивно проясніло, і став він немов іншою людиною. Мар’янка підбігла до нього, обняла за шию руками і, мило заглядаючи в очі, сказала:

— Навіщо ти, таточку, розповідаєш чужим людям про хотинську війну? Кожний знає, що ти був там в обозі і чесно робив те, до чого найнявся, а плати й досі не одержав. Чи в тебе немає мене, Мар’янки, котра б слухала твою розповідь? Чи Мар’янка не допитлива, не терпляча? Чи, може, не вірить, коли розповідаєш їй?

Пан Григор нахилився до Мар’янки. Повіки його моргали, вуса тряслись, а потім з очей просто на волосся Мар’янки викотилося кілька сльозин, великих, мов горох.

— Урбанко — добрий хлопець, і я дуже люблю його, — каже він Мар’янці, а що балакає, то тільки так, із свавілля, як і всі школярі.

Я стояв, не знаючи, чи мені залишатися, чи, може, йти, коли Мар’янка повертається до мене і питає:

— А ти за чим прийшов сюди?

— Прислав мене сюди пан Ярослав Шпитко, в якого я служу, щоб пан Григор пошив мені такий одяг, як іншим челядникам…,

— Ти з під Самбора? — питає Мар’янка.

— З під Самбора, — відповідаю, — а як панна Мар’янка взнала?

— Бо маєш таку свитку з червоними обшивками, як під Самбором по селах носять.

Я трохи засоромився: на мені була дуже стара й подерта свитка. Я мав і інший одяг, літній, з блакитного вроцлавського сукна, а свитку цю одягав тільки до роботи з пивом і товарами.

— Якщо ти з під Самбора, — каже далі Мар’янка, — то, певно, чув про купця пана Зибулта.

Того купця моя мати знала добре і, як про це я свого часу згадував, просила його писати листи до львівських вірмен, чи не чули чого про мого батька. Так я й сказав Мар’янці, а вона на те:

— То мій дядько, рідний брат моєї матері небіжчиці.

— Щоб ти знала, Мар’яночко, — втрутився тепер у розмову пан Невчасний і відразу став ніби знову іншим, — це той самий хлопець, про якого я тобі розповідав, що пана Геліаса оборонив від татар. А як він з лука стріляє!.. Як ударили ми на тих татар, а було їх кілька десятків вершників… як почали їх гнати…

— Та як залізли зі страху в кущі… хррр, — раптом відзивається хтось у дверях, глузуючи з пана Григора і наслідуючи його голос і гаркіт.

Це — той самий мулярчук італіець, який теж був з нами в лісі: ім’я його — Банті, як мені пізніше сказали у Львові. Ввійшов він до кімнати якось Непомітно, так, що ми навіть не чули його; на руці в нього висіло пальто, з яким його, очевидно, майстер послав до пана Невчасного. Став він собі напроти пана Григора і з великою зухвалістю, грубо і непристойно, аж гидко було дивитися, викривлявся кравцеві. Мар’янка зблідла, а потім зразу почервоніла, мовби вся кров худенького