Око пророка, або Ганусь Бистрий та його пригоди - Владислав Лозінський

Львова, Я досі не бачив великого міста; Самбір, де я був лише кілька разів разом з матір’ю, здавався мені надзвичайно величним, і я гадав, що кращого костьолу, ніж катедра, і вежі, вищої за ратушну із золоченим оленем на верхівці, ніколи в житті не побачу, а може, ніде й нема такого. Тому я дуже широко розплющив очі, коли, з’їжджаючи з гори до міста, побачив стільки мурів, башт і веж; здавалося, що там, за укріпленими мурами, нема будинків, а стоять самі костьоли і замки. і все те обведене довкола ровом і валом і замкнене великими боронами на залізних завісах, товстих, як дрючки, так що коли все це на ніч замикали, то Львів опинявся мовби в кованій коморі, і хіба лише птах зміг би дістатися до міста.

В’їхали ми по кам’яному брукові на ринок, і я здивувався, що на ньому так порожньо. Я хотів побачити людей, що мешкають у високих, на два три поверхи кам’яницях, але їх майже не було видно, лише зрідка, то тут, то там, промайне якась постать. Тоді враз пригадалось мені, що це ж після страшної, пошесті, котра щойно скінчилася, та й то ще: не зовсім згасла. Ще мало хто повернувся до міста з тих, що втекли від зарази, а з тих, що не мали куди тікати, майже ніхто не лишився в живих. Ті, що чудом зберегли своє життя, ходили з тривогою в очах, бо весь цей час дивилися на смерть і самі чекали смерті. Мені зробилося сумно і душно. Здавалося, немовби мене хотіли живцем замурувати і ніби мені нема вже чим дихати. Ми зупинилися перед будинком з тесаного каменю, дуже високим і вузьким; на кожному поверсі він мав лише по троє вікон, а брама внизу була така широка, що збоку залишилося місце тільки на одне вікно. Брама була замкнена, віконниці зачинені, і весь будинок здавався порожнім, наче люди в ньому зовсім вимерли. На гуркіт воза по бруку ніхто не вийшов і навіть не визирнув.

Першим скочив з поза Урбанко і, вхопившись за залізне калатало на брамі, почав сильна смикати його.

З сіней йому відповідав глухий гук, ніби там били у величезний бубон. Я тим часом задивився на будинок, особливо на браму, над якою були три людські голови, вирізьблені з каменю, і кожна з них, здавалося, дивилась на мене то з глумом, то грізно. Навіть уві сні я ніколи не бачив таких потвор. Одна з них була з рогами і вишкіряла на мене страшну пащу, наче хотіла зжерти, друга, кудлата, кривила до мене широкий рот, третя мала великі мертві очиська, а з-під страшенних вусів висів у неї бридкий язик. Страшно було б увійти в ту браму, коли б вище над нею не була найсвятіша діва з дитятком, також вирізана з каменю, вся в яскравому промінні і з вінком золотих зірок над короною.

Нарешті двері відчинив нам величезний чолов’яга — високий і огрядний, як казковий Вернигора. Це був домашній сторож, а заразом і хлопець чорнороб, що виконував важку роботу коло дому і в торгівлі. Таких робітників у Львові з часів турецького панування звикли називати гамалами.

В довгих і широких склепистих сінях мене огорнуло якесь важке, дуже задушливе і водночас запашне повітря, що било прямо в очі і в ніс. Потім уже мені розповіли, що у відсутність пана Шпитка і Геліаса гамал, залишений вартувати будинок, безперервно кадив паленим оцтом, камфорою, сіркою і різним зіллям, а також квітами і рожею, щоб відігнати чуму.

Пан Геліас порозмовляв хвилину з Воробою, — так називали гамала, — і пішов у верхні кімнати, а Вороба, завів мене до маленької темної комірчини на подвір’ї, показав постіль і, не сказавши ні словечка, лишив самого. Надворі стояв вечірній присмерк, а в комірчині було зовсім уже темно. Не думаючи ні про що, бо й думок я не міг зібрати докупи, не стільки через втому, скільки через те, що протягом однієї доби зазнав безліч змін і пригод, побачив нових людей і досі невідомі мені предмети, я відразу ліг і заснув.

Але спав я, наче хвора на гарячку людина: крутився на постелі і щохвилини прокидався з великим страхом, не знаючи, де я, і що зі мною діється, і чи не замурований я живцем у підземній темниці.

із стелі, із загратованого віконця, крізь яке пробивалося трохи місячного світла, з підлоги, з кожного кутка на мене дивилося щось страшне: то гайдук Кайдаш з закривавленою головою, то підстароста з чеканом, то козак Семен, який стискає горло Кара-Мордахові, а очі турка, як дві вогнисті кульки, вискакують у повітря аж під стелю; до тих двох вогнистих кульок приєднується залізна коробочка, викопана мною, і літає по всій кімнаті, а вогнисті кульки ганяються за нею і ніяк не можуть догнати. На це все позирають із жорстокою цікавістю три кам’яні голови з брами і поводять очима, немовби не можуть надивуватися з того, що робиться. Нарешті, підійшов до мене якийсь страшний дід, ударив мене марною, широкою, як лопата, долонею по лівому плечі і каже суворим, охриплим голосом: «Око пророка Синопа Архіока!»

Я зриваюся з постелі і, дуже злякавшись, кричу:

— Муштулук!

Прокинувшись, бачу: крізь віконце комірчини вже дивиться ясний день, а замість суворого діда стоїть переді мною гамал Вороба, трясе мене за плече і каже:

— Вставай! Пан Геліас кличе тебе!

VII На службі

Пан Ярослав Шпитко, в, якого пан Геліас служив старшим продавцем і повіреним, був ароматарієм, тобто бакалійним і аптекарським купцем; він мав також великі крамниці, де не тільки велася торгівля вроздріб: там львівські і з інших міст купці брали із складу товари, особливо коріння і вина з далеких Кран. У тильній частині його будинку, з боку подвір’я, або в індермаху, як кажуть у Львові, були дві великі склеписті