Око пророка, або Ганусь Бистрий та його пригоди - Владислав Лозінський

— Була і в нашій стороні пошесть, — відповідаю Урбанкові,— але тільки в Самборі і по містечках; а наше село минуло це страшне нещастя, як чорна градова хмара, що одних тільки полякає, а на других з громами висиплеться.

— Сьогодні вранці,— говорить, далі Урбанко, — ми втрьох: я, пан Григор Невчасний і золотар Лоренц, вихали до Львова, бо тим зараза вже вщухла. По дорозі зустрілись ним оці мулярчуки. Пан Геліас, котрий мене з доброї ласки взяв з собою із Львова і таким чином урятував від смерті, повинен був слідом за нами виїхати другим возом. їдемо ми бічною дорогою, страшенно вибоїстою, і вже недалеко було до Львівського шляху, коли бачимо, мчить на коні якийсь двірський наймит так, ніби за ним сама смерть гналась, і, минаючи нас, кричить: «Тікайте, люди, татари йдуть!» Селянин, який віз нас, скочив на землю, випріг коней, сів на одного з них і помчав скільки шкапа мала сил слідом за тим наймитом, залишивши у полі воза і нас на ньому. Пан Григор Невчасний, який гідний воювати із самим славним Альбертом і на хотинській війні був, бо він людина мужнього серця, тямуща в лицарських справах, зараз же показав дорогу до лісу. Ми — за ним і тепер сидимо тут. Отак пан Григор урятував нам життя, бо він славно вміє, робити це; під Хотином він чудово собі самому врятував його, дуже стежачи за тим:

Щоби так був завжди смілий,

Щоб з війни вернувся цілий.

— А чи не так було, пане Григор? — додав Урбанко і подивився на пана Григора з веселим усміхом.

— А може, татар зовеш нема, — кажу я на це, — може, це лише страхи? Ану, вийду я з лісу і подивлюся.

Досі я не бачив татар, хоч у дитинстві чимало наслухався про цю страхітливу кару божу. Вона майже щороку навідувала українськи землі, що. стікали кров’ю і сльозами. Лемент людський линув лісами і полями, а червона заграва від палаючих сіл і дворів здіймалась аж до неба. Три роки тому, одразу після сумної поразки під Цецорою, де загинув славної пам’яті гетьман Жовкевський, великі загони татар наїхали на слов’янські землі, докотились і до наших симбірських околиць, були аж у Кульчицях.

Мій батько, як я вже казав, багато на світі бачив і чув, певно більше, ніж якийсь там піп чи шляхтич, хоча й був невчений. Він розповідав не раз, як татари гнали з Польщі аж до Криму тисячі бідних християн, спутавши їм ноги ликом, а звідти продавали нещасних, мов худобу, в неволю поганим туркам. Батько й сам, коли їздив фурманом у турецький край, часом зустрічав нещасних бранців і навіть привозив родичам вісті про них. Мій дядько, небіжчик кантор Валентій, співав і мене навчив співати жалібну пісню про невільників, яку я і досі добре пам’ятаю:

Крається серце від горя і муки,

Бо всюди видно смерті чорні руки,

Трупи довкола, кров ріками плине.

Пустки, руїни.

Матері ридають, горем убиті,

Донечок мордують кати неситі.

Не знають сорому ті пси завзяті,

Вороги кляті.

Синочки милі в неволі ридають,

До отця матері їх не пускають.

Гірка неволенька, тяжка робота.

Вічна скорбота.

Ой, жаль невимовний, море печалі.

Діточок ріжуть катюги зухвалі.

Матері плачучи руки ламають,

З горя вмирають.

І козак Семен розповідав мені про татар: про них я завжди думав з жахом, як про страховища з казки. Семен знав їх, бував серед них, воював з ними, нітрохи не боявся і разом з батьком повбивав безліч їх. Він казав, що той люд страшний лише для тих, хто своєчасно не дасть йому мужньої відсічі, і що небезпечний він тільки в чистому полі, коли наступає великою юрбою, насідаючи, як сарана, одразу з чотирьох боків. Але достатньо протиставити татарам хоча б невеликий, однак згуртований загін, і як вони біжать урозсип. Будь який мізерний замок, будь який засік, навіть тин, а за ним чоловік з рушницею, — і татарин уже тікає. Не раз бувало так, що жменя козаків, заховавшись за валами і возами, розганяла тисячі татар, убиваючи їх наповал. Ось що знав я про татар поганців з живої розповіді і тому був би майже радий, коли б вони показалися десь за лісом.

— Ану, вийду я з лісу, побачу, що там на полі! — кажу знову. Мулярчуки і пан Григор не пускали мене; я запевнив їх, що не висуну носа з за дерев, і татарин мене не побачить. Тоді мені дозволили піти.

До краю лісу було недалеко. Сховавшись за кущем, я почав дивитися на поле, що широко розкинулось попереду мене. Раптом бачу, через поле, поблизу лісу, щодуху пре купка вершників. День був гарний, сонячний, тому мені все було добре видно. На зовсім непоказних шкапах з буйними і такими довгими гривами й хвостами, що сягали майже до самої землі, сиділи дикі потвори, ніби звірюки, з чорними пиками, бородаті, в баранячих шапках і кожухах, вивернутих вовною наверх, так, що вершник скидався на ведмедя. У кожного був довгий лук на плечах, а дехто мав ще й списа. їхали швидко, нахилившись уперед і зігнувшись майже в дугу, бо стремена в них були дуже короткі і коліна їх стирчали, як у людей, що сидять на низькому ослоні.

— Татари! — кажу тихо сам до себе і не можу очей відірвати од них: дуже вже хотілося мені надивитися на те, про що я наслухався таких жахливих розповідей.

За хвилину повертаюсь на поляну.

— Милостиві панове, — кажу, —