Око пророка, або Ганусь Бистрий та його пригоди - Владислав Лозінський

чого з ним Кара-Мордах? Ні про що інше вони не думають, як тільки про Семена, а значить, і про мене, і навіть про мене більше, ніж про Семена, бо про Семена ніхто не знає, де він, а про мене легко було довідатись: я через Мар’янку писав до матері, а мати, певно, з радості іншим розповіла, що я у Львові, на добрій службі чесних людей.

Отак роздумуючи, стою я, заховавшись у брамі, і стежу, куди вони йдуть, а в голові вже виникають питання: яку справу має з ними золотар Лоренц і куди веде їх? Перейшли вони ринок з південного боку до західного, Лоренц провів їх до одного кам’яного будинку, показав браму і повернувся назад, а вони ввійшли в сіни. Я знав, що то був будинок пана радника Уберовича, (який саме тоді був обраний міським війтом і разом з панами присяжними здійснював судову владу; не раз пан Геліас або сам пан Шпитко посилали мене до нього. Лоренц, повернувшись, пішов у напрямі костьолу отців домініканців. Бачачи, що ті двоє залишилися в будинку пана війта, я наздогнав Лоренца, чемно привітавсь і питаю:

— Пане Лоренц, куди це ви вели через ринок турка і отого череваня?

— Пан Семирадський послав мене з ними, щоб я показав, де живе Уберович, бо вони мають до нього як до війта важливу справу,

— А що вони: за люди і звідки? — питаю, вдаючи, що не знаю їх.

— Той, що у довгій чорній бекеші, турецький купець, він каже, що навіть султанський, а той другий — гайдук— із симбірського замку. Прихали за річчю немалою; коли б ми мали те, що вони шукають — гей! гей! — то питали б, скільки Львів коштує.

— Невже шукають цілий віз золота і срібла, а може, й кілька возів?

— Коли б це були вози золота або срібла, легше було б їм знайти їх, але те, що взято у того купця, в жмені поміститься, а все-таки воно варте половини ринку!

— І що ж то за чудесна річ така! — вигукую я і кажу далі, щоб потягнути золотаря за язик: — Жартуєте, пане Лоренц, з мене, простого селюка.

— Це не жарти, а правда, бо йдеться про брильянт, або справжнісінький діамант, незвичайного розміру і найчистішої івоіди. За такий брильянт сотні тисяч дукатів платять. Коли б ти мав брильянт хоч такий, як горошинка, то купив би за нього пару волів, а що вже говорити, коли він з голубине яйце! Отакий великий брильянт узято в того купця.

— У Львові? — питаю Лоренца.

— Не у Львові, а десь недалеко від Самбора: напав там на нього якийсь козак, що служив у пана Конецпольського, порубав його люто і лишив у полі майже неживого, а сам утік з брильянтом.

У мене завмерло серце від цієї розповіді Лоренца, і стало так душно, що в першу мить не міг вимовити жодного слова. Я насилу стримувався, щоб нічим не виказати себе, і, трохи опам’ятавшись, питаю золотаря:

— А панові Семирадському що до того купця і брильянта?

— Як що? Пан Семирадський — золотар ювелір, відомий не тільки на всю Польщу, а й поза Польщею, бо його добре знають і в Туреччині, і в Москві, і в Німеччині. Багато років він сам торгує коштовними камінцями і, певно, не один такий брильянт продав нашому королеві й іншим монархам та князям. Царська казна з Москві ще й досі винна йому десятки тисяч за діаманти, сапфіри, рубіни, смарагди… але що тут балакати, коли в цьому ти нічого не тямиш.

— Тим цікавіше, пане Лоренц, і я буду дуже вдячний вам: за це, — кажу покірно, щоб заохотити золотаря до розповіді.

— Ну, то слухай. Мій пан майстер уже давно одержав листи про цей украдений брильянт. Справа в тому, що князь землі Семигородської Бетлен Габора, який уже сторгував собі цей камінь у того турецького купця, мав переслати його сюди, щоб мій пан подивився на нього, визначив його вартість і пізніше доставив до Амстердама, в Нідерланди, де брильянт мали відшліфувати, бо він ще був таким, як із землі вийшов. Пан Семирадський розповідав нам, що він уже давно чув про той камінь, наче про якесь чудо з казки. Камінь належав одному дуже знатному туркові, султанському паші. У паші цей камінь відібрали козаки в Синопі над Чорним морем, потім паша відбив його у козаків, але через деякий час і сам він, і його брильянт знову потрапили в козацькі руки, а у козаків купив його турецький купець. Цей брильянт має свою назву, бо дуже великі брильянти, тому що їх мало на світі, мають власні назви, як люди — імена. Так, один величезний брильянт називається Когінор, другий — Надир-шах, третій — Могул, четвертий — Флорент. А той, що його забрав у купця якийсь козак, називається, як казав нам пав Семирадський, Око пророка.

Більше звати мені не треба було! Око пророка! Отже, у маленькій залізній коробочці міститься скарб, за який можна купити цілий Львів, принаймні половину ринку! А я, нужденний челядник у торгівлі пана Шпитка, хлопський син без даху і хліба, — повірений і сторож того скарбу, за який кров лилася і за який князі в листах пишуть! І той камінчик, такий чудесний, такий дорогий, що за нього цілого воза золота мало, лежить собі у комірчині, в моїй убогій скриньці, в якій нічого нема, лише кілька сорочок, стара підбузька свитина, пара подертих чобітків і молитовник!

Перша моя думка була — бігти зараз же додому і подивитися, чи залізна коробочка ще лежить у скриньці, яка навіть не замикалася, бо останнім часом я зовсім забув про неї і давно вже не бачив її. Іду отож додому, але не через ринок, бо я боявся наткнутися на Кайдаша, а вулицею, що була позаду нього, недалеко від міського муру. Будинок пана Шпитка мав два входи. Брама, до якої я підійшов, виявилась зачиненою: в неділю її завжди замикали на цілий день, а я, поспішаючи, забув про