Око пророка, або Ганусь Бистрий та його пригоди - Владислав Лозінський

— Фок! — обізвався знову з кутка Вороба, проте вже голосніше.

Я знав, що Вороба, коли ходив біля малмазії, особливо коли ми вино переливали з великих куф у менші, часто густо надпивав по дорозі так вправно, що ніхто того не бачив, і завжди після цього мурмотів сам до себе, навіть покрикував. Отож я гадав, що й тепер було те саме, і не звертав на нього уваги.

— Той Курцій, — розповідав Домінік, — родом з Венеці; він був відомим на весь Краків лікарем, і часто великі пани викликали його до себе, навіть ті, що жили миль за сто і далі від Кракова. Він не тільки лікував, але займався ще й торгівлею, зокрема возив срібло, золоті ланцюжки і клейноди воєводам і каштелянам, позичав купцям і шляхетним панам гроші, бо і мав їх багато, і багато заробляв своїм лікуванням. Рік тому князь Острозький звелів йому їхати до себе, аж у Волинську землю, і лікар Курцій вибрався з Кракова. Як завжди, віз він із собою велику скриню, повну найдорожчих товарів. Як повідомив потім пан Монтелупі з Кракова, приятель і, мабуть, його свояк, було в тій скрині багато срібла й золота, досить перснів і ювелірних виробів, усипаних брильянтами, рубінами й перлами, кілька золотистих килимів і чимало інших цінних речей, а також фунтів двадцять тракію. Але ще більшу вартість з того, що віз із собою лікар Курцій, мали записи і квитанції на великі суми, які шляхта і купці були винні йому і його братові; брат спеціально приїхав з Венеці до Львова, щоб забрати не так золото і коштовності, як оці папери, в яких криється величезний маєток і без яких не можна вимагати боргів.

— І все це пропало? — питаю Домініка.

— Фок! — крикнув з-поза корзин і міхів Вороба.

— Пропало разом з лікарем, — відповідає пан Домінік і дивиться на Воробу так, наче добре розуміє його.

— А чому ж не шукали тих, хто його віз, з ким він їхав і в кого у Львові зупинився? — питаю знову.

— З Ярослава їхав з ним Йост Фок. У того Фока він і зупинився у Фатрівському будинку, що є наріжним у ринку з південного боку.

— І там пропав? — вигукнув я. Лише тепер прояснюється мені в голові, чому Вороба весь час кричав з кутка: «Фок! Фок!» — Якщо лікар Курцій приїхав з паном Фоком і у нього зупинився, то пан Фок повинен знати, де подівся лікар.

— Може, й знає, але не скаже.

— А його допитували в ратуші?

— Допитували довго, бо і з Кракова, і від князя Острозького, і від пана старости з Санча надходили листи до панів з міської ради і до пана війта, щоб серйозно вникали в цю справу, навіть сам венеціанський сенат через пана Массарія на цьому наполягав. Викликали пана Фока в цій справі до уряду, навіть посадили на кілька днів у тюрму під Ангелом, але він присягнув у ратуші перед розп’яттям і перед панами присяжними, що лікар Курцій вислав свої речі поперед себе, зовсім не знімаючи їх з воза, а сам лише переночував у нього і на другий день одразу ж, як тільки відчинили міські брами, виїхав на другому возі. Міські воротарі спершу казали, що така людина не проїздила через жодну браму, але потім стали говорити, що, можливо, це їм лише здається, що вони добре не пам’ятають, а в місті казали, що за це їм добре заплачено.

— А ви, пане Домінік, — питаю, — що про це думаєте?

— Я те саме думаю, що й наш Вороба, але говорити не буду, бо це не дуже безпечно.

— Фок! — крикнув знову Вороба з-поза міхів і куф, мов з-під землі.

— Пане Домінік, а що за чоловік тон Фок?

— Йост Фок — німець, але не з тих чесних німців, з яких походять пан Мельхіор Шольц або пан Ян Алембек, — одні кажуть, що його батько був катом у Глогові, в Сілезі, другі, що він син єврея, який вихрестився під шибеницею, щоб урятувати собі життя, треті запевняють, що він зовсім не Фок, тільки прибрав собі це прізвище, бо родина справжніх Фоків знатна й порядна. Але тепер він уже має міське право і великий земельний маєток; сам пан радник Гайдер виявляє до нього ласку, взяв до себе посередником у різних торгових операціях, бо все-таки Фок — людина, як кажуть, дуже спритна. Гляди, ще виберуть коли його до Ради Сорока Мужів, а може, незабаром і присяжним стане. Та хай його чорт візьме, Фок він чи не Фок, а ти йди мені знову з реєстром до пана Геліаса і спитав, як його слід розуміти.

Цього самого дня під вечір, Перед тим як зачинити крамницю, було сказано допомагати обмітати в приміщенні пил із банок і шаф, що робилось у нас дуже дбайливо раз на тиждень, у суботу, і в той день завжди магазин зачинявся раніше. За цією роботою стежив постійно пан Геліас.

Стоячи на драбинці, поглядав я через відчинене вікно на ринок. Раптом бачу, іде попід нашою крамницею високий рудий чоловік у кабаті[10] з лосевої шкіри, з коротким мечиком при боці і кидає то вправо, то вліво дуже пронизливий, огидний погляд. Подивився я на нього ще :раз… О лихо! Та це ж той самий німець, який був з підстаростою на лісовій поляні, коли Кайдаш застукав мене, як я копав, і який так гостро я уважно глянув тоді на мене, наче хотів добре затямити.

Я швидко відвернувся од вікна, щоб він не помітив мене. Серце моє забилося в тривозі. А було чого налякатися, бо той німець був свідком того, як