Око пророка, або Ганусь Бистрий та його пригоди - Владислав Лозінський

упав від моєї руки гайдук Кайдаш, залитий кров’ю. Я мало не звалився з драбинки, — так злякався, побачивши німця. Я вдав, що дуже зайнятий роботою, і заховав лице за велику банку, піднявши її Однією рукою, а другою ніби витираючи з неї порох; руки в мене трусились, і це було справді чудо, що я нічого не розбив. Однак добре, що заховався за банку, бо німець підійшов під саме вікно і привітався до Геліаса. Геліас відповів на привітання, але не став з ним розмовляти, отже німець пішов собі далі. Я почекав трохи, поки він відійде, і, злазячи з драбини, запитав:

— Пане Геліас, хто той чоловік, що привітався з вами?

— А тобі навіщо знати? — відповів Геліас, бо дуже не любив, щоб під час роботи розмовляли, особливо коли його запитували з простої цікавості.

— Я бачив цього німця у селі Підбужі, коли у нас почали випалювати попіл.

— То Йост Фок, — буркнув Геліас, — посередник пана радника Гайдера.

Тепер знову закалатало моє серце; воно ніби вистукувало під грудьми одне лише слово: Фок, Фок, Фок… Не знаю вже, як я докінчив свою роботу, бо рухався я навпомацки, мов сліпий, хоч і з розкритими очима. Мені здавалось, ніби то лише моя тінь була в крамниці, а я сам десь далеко, на іншому світі. Така вже була моя вдача: першої миті, коли щось зі мною траплялось, усі думки тікали від мене, я розгублювався, наче аж непритомнів, але швидко приходив до пам’яті і вже міг думати про себе.

Так було й зараз. Побіг я до своєї комірчини, хоч спати було ще рано. Мені хотілось побути на самоті, щоб не виявити свого неспокою і тривоги на серці. Думав я тоді, яка це погана і небезпечна справа мати щось секретне в душі і на совісті, з чим мусиш критися перед людьми, остерігатися власних слів і мовчки брехати! Чесна людина не має секретів і таємниць, а я ношу в собі таємницю і ніколи не зможу бути до кінця щирий з добрими людьми, бо на дні душі завжди лишиться Семен, і його проклятий секрет, і та залізна коробочка, що причепилася до моїх ніг, мов нестерпно важка олов’яна куля!

І гірко було мані усвідомлювати тепер, що кожний негідний мене вчинок ходить за мною, наче тінь. Часом здається, що я вже докинув цю тінь десь далеко за собою, а часом — що вона сидить у мене на плечах і що погане ніколи не має кінця, а весь час повертається до мене, стаючи впоперек дороги.

«Фок, Фок! — повторював я в думці, як Вороба за міхами в індермаху… — Коли той Фок упізнає, що це я викопав на лісовій поляні щось таємниче і вбив Кайдаша, тоді вже чорт матиме мене живцем, я буду в руках поганого чоловіка, жорстокого злочинця, який замордував лікаря Курція. Що тоді буде зі мною?»

Я провів неспокійну ніч і лише під ранок забувся у тривожному сні.

IX У пастці

Пробудиться вранці пташка на зеленій гілочці, світ їй милий, сонце тепле, небо погоже. Стріпне росу з пір’я, заспіває весело і випурхне з куща на волю, на роздолля, на зелені поля, на пшеничне колосся. Та раптом вилетить стріла з лука мисливця або камінь з пращі пастушка, — і ось уже лежить на землі бідолаха із зламаним крильцем… Так і імені було. Молодість тому така щаслива, що уявляє собі велику річ малою, а малу — великою. Журба для неї наче за гора. ми, а радість завжди близько, будь-що — і вже радіє… Бо коли ти молодий, назад не оглядаєшся і вперед не дивишся, того, що сталося, мов ніколи й не бувало, а що станеться, про те не дбаєш, завжди радий собі і тому, що сьогодні тобі припало…

Коли я прокинувся наступного дня, В неділю, в голові вже не було нічого з того, що не давало мені вчора заснути. Пам’ятав я тільки одне: пан Невчасний уже пошив мені новий міський одяг, і сьогодні я вперше одягну його. Це так радувало мене, що життя здалося мені милим, а світ — гарним, як ніколи. Вдягнувшись, я видався сам собі таким нарядним, зовсім не схожим на вчорашнього хлопця, що подумав: нема вже бідного Гануська, є тепер тільки пан Гануш.

Одразу ж я вирішив піти в місто. Але тут зі мною сталося, як з тією пташкою. Тільки-но я вийшов за браму, дивлюсь і очам не вірю: за кілька кроків від мене йде гайдук Кайдаш, а біля нього — турок Кара-Мордах і золотар Лоренц, той самий, з ніким я познайомився в лісі, під час пригоди з татарами.

Я метнувся назад і заховався в брамі, щоб гайдук Кайдаш не впізнав мене, і вже не тямлю, чого більше відчув я в ту хвилину: страху чи радості? Досі я був певен, що вбив Кайдаша, і він раз у раз поставав у мене перед очима, як мрець, що лежить на поляні в крові, а тут, бачу, йде він живий і здоровий, ще одутлуватіший на обличчі і з ще більшим животом, ніж був до цього.

Великий тягарі звалився з моєї душі і совісті. Отже, я не вбивця, яким досі вважав себе. Я справді був би радий поцілувати гайдука з самої лише вдячності за те, що він живий, хоч це, певно, і вийшло б на мою біду. Про чорного купця я ще в Підбужі знав, що Семен не вбив його на смерть, лише тяжко поранив, але говорили тоді, що йому вже ніякий цирульник не допоможе і що він неодмінно помре. Звичайно, і за Семена я був дуже радий, що він, як і я, не є вбивцею, бо хоч козак про це, мабуть, не думав, однак я все-таки мусив дбати, якщо вже вступив з ним у таємну спілку і дружбу.

Але після першої радості одразу з’явились невеселі думки. Чому Кайдаш приїхав до Львова і для