Улюблена пісня космополіта - Андрій Юрійович Курков
А «балерина» принесла горнятко кави і, поставивши її переді мною, пішла. За скляною стінкою нарешті з’явилися хлопці. Зайшовши у кафе, вони попрямували до мене. Для того, щоб усім розміститися за одним столиком, принесли ще стільці. Стало тісненько, зате я відразу відчув згуртованість і рішучість усіх присутніх.
— Не будемо гаяти часу! — суворо промовив Айвен і обвів усіх проникливим поглядом. — Почнемо з герба!
Хлопець, той самий угорець, котрий повідомив Вацлава про нинішню зустріч, виклав на стіл маленьку папочку, розв’язав тасьми і простягнув Айвену кілька аркушиків з різними варіантами майбутнього символу держави.
Айвен розклав їх перед собою і, примружившись, роздивлявся.
Балерина розставляла каву.
Усі мовчки косилися на ескізи.
Я сидів навпроти нашого ватажка й тому терпляче чекав, коли Айвен надивиться і пустить малюнки по колу, щоб усі змогли визначити своє ставлення.
Нарешті всі чотири варіанти герба «поповзли» по краю столу в мій бік.
Хлопець-угорець напружено стежив за виразами облич присутніх, а я ніяк не міг відірвати свого, ніби розбитого паралічем, погляду від його «державної творчості». Було б непростимо з мого боку не описати хоча б коротко ці чотири варіанти. Отже:
ВАРІАНТ 1: Усередині яйцеподібного овал у над пшеничним полем, з країв якого стоять стрункі пальми, сходить пурпурове сонце.
ВАРІАНТ 2: У центрі кола з синяви моря стримить гора, на вершині якої стоїть кипарис.
ВАРІАНТ 3: Знову овал, усередині якого посеред пшеничного поля можна побачити коня і людину, що йде за ним.
ВАРІАНТ 4: Квадрат. Унизу вгадується шматочок земної кулі, а над ним сходить променисте трикутне сонце.
«Хвилина мовчання» тривала досить довго.
— Ну-у-у… я не знаю… — знизав плечима Айвен. — Я не художник… Вирішуйте!
— Ось цей ніби нічого! — показав один із хлопців на герб з конем і людиною.
Угорець полегко зітхнув.
— А що там кінь робить?! — запитав ще один хлопець.
— Оре, — відповів угорець.
— Але ж там уже виросла пшениця?! — все ще чогось на розумів той хлопець.
— А хіба це важливо?! — запитав угорець. — Це ж символ… Вільний труд…
Айвен, слухаючи цю розмову, хмикнув нетерпляче і запропонував усім проголосувати, аби з’ясувати, який варіант герба збере більше голосів.
Вацлав був проти голосування.
— Особисто мені подобається трикутне сонце! — сказав він.
— Чому?! — здивувався Айвен.
— Це ж має історичні аналогії. Тут є щось і від давнього Єгипту, і від масонів…
— А хто це — масони?! — поцікавився хтось.
— Євреї, — коротко кинув Айвен.
Знову виникла пауза, і я помітив, як було незатишно угорцю в цій напруженій, неприязній тиші. Він уже не дивився на обличчя своїх соратників — погляд його був потуплений, і лише дихання, поривчасте й важке, промовляло про його нервозний стан.
— Я гадаю, що Тіберію доведеться зробити ще пару варіантів! — промовив нарешті Айвен.
Угорець кивнув.
— От і добре, а зараз перейдемо до наступних питань. — Айвен розпростав плечі і, допивши каву, запропонував: — Завтра ми проголошуємо нашу незалежність. Текст декларації вже віддрукований, залишилось тільки завтра розклеїти його по місту й передати по радіо. А як у нас гімн?!
І Айвен утупився мені в очі так, що я відчув себе притиснутим до стіни.
— Є, — коротко відповів я. — Я вирішив узяти за основу приспів однієї російської пісні…
— Якої?!
— «Хай завжди буде сонце».
Айвен пожував губи, подумав, потім знову глянув на мене.
— А яка мелодія?! — запитав він.
— Та сама, тільки трохи повільніша.
Айвен спробував наспівати цей приспів у сповільненому ритмі — решта уважно слухали. На словах «хай завжди буду Я» він мимо-во л і, трохи по-дитячому усміхнувся, і усмішка ця залишилася на його обличчі.
— Цікаво! — промовив він. — Я б ніколи не подумав, що це може стати гімном, але приспів справді гарний!
— Так! — підтакнув Вацлав.
Решта поки не зважувалися висловити свою думку.
— Ану послухайте ще! — твердо запропонував Айвен і знову заспівав.
Підійшла Ірина, тримаючи в руках піднос, заставлений горнятами з кавою. З цікавістю прислухалася.
— Подобається?! — запитав у неї Айвен, закінчивши співати.
Ірина кивнула, трішки усміхаючись трохи підлесливо. Ні, цієї миті вона не була собою, вона була «балериною», чарівною і майже безсловесною офіціанткою.
— Через пару днів ти будеш тут за власницю, і вивіску нову повісимо… — пообіцяв підбадьорюючим голосом Айвен, і я помітив, як після цих слів змінився вираз обличчя моєї «балерини». Навіть здалося, що її повненькі губи, наче налиті соком губи, стали тонші, і погляд наче загострився, немов крізь якусь щільність реальності бачила вона зараз, трохи примружившись, своє вже близьке майбуття. Цікаво, чи називала вона зараз подумки це майбутнє «нашим», як інколи, коли ми бували наодинці?!
Мій сусід по номеру так довго дивився на Ірину, що мені стало якось не по собі. І відчув я себе роздратовано, немов приревнував.
— Я вже говорив з генералом Казмо, — Айвен, на моє полегшення, повернувся до справ. — І хочу висловити деякі міркування про економічне майбутнє нашого вільного міста. Як ви розумієте, ніякої економіки тут не було і, схоже, не буде. Та зате є чудові можливості для організації міжнародного туризму та відпочинку. Ці плани ми ще розробимо докладно, але вже те, що мешканцями міста будуть тільки герої з різних армій світу — одне це — прекрасна реклама, не кажучи вже про клімат, море, гори! Таким чином тим із нас, хто не ввійде до уряду, доведеться працювати у сфері обслуговування. І, крім цього, думали ми з генералом і про те, як підтримувати порядок. І прийшли до думки про створення добровільних дружин, у котрі буде входити все чоловіче населення, і які по черзі патрулюватимуть місто й підтримуватимуть у ньому мир… Ще доведеться вирішувати багато питань, але — головне — почати! І почнемо ми завтра… Я вже повідомив вам про декларацію…
Усі так уважно слухали Айвена, що не помітили, як до столика підійшов генерал Казмо і зупинився за спиною промовця.
— Ну як справи, хлопці?! — запитав він бадьорим голосом, опустивши праву руку на плече Айвена. — Згадаємо завтра давнину?!
— Авжеж, згадаємо! — відповів Айвен.
— Ну, тоді мені кави та горілки! — само-вдоволено промовив Казмо, присідаючи на запобігливо поставлений кимось із хлопців стілець.
«Балерина» задріботіла углиб кафе, а генерал кашлянув і заговорив:
— Я не знаю, про що ви тут
