Улюблена пісня космополіта - Андрій Юрійович Курков

— Але ж слухай, — киваючи, промовив Вацлав. — Якщо це так важко, то просто пошукай що-небудь з уже написаного. Скільки ж траплялося, що у гімн переробляли яку-небудь давню пісня…

Ця ідея мені сподобалась. Я відразу ж спробував пригадати що-небудь із пісень, та цієї миті до нашого столика підійшов хлопець, про якого я знав тільки те, що він — угорець і, схилившись до Вацлавого вуха, щось прошепотів. Потім відійшов.

— О третій годині збираємося в кафе в Ірини, — сказав мені Вацлав, відповідаючи на мій запитальний погляд. — Буде серйозна розмова.

Новина про серйозну розмову вразила мене менше, ніж те, як він назвав це кафе. «В Ірини»?! Я ж бо думав, що тільки мені відоме її ім’я, та виходить, що… Хоча, може, я знову перебільшую. Адже Вацлав бачив мене з нею, коли ми вперше говорили про її життя… Не ми, вона говорила, звісно… І він, зайшовши, перервав своєю появою нашу розмову… Ну гаразд, в Ірини, так в Ірини.

Домовившись про зустріч, ми підвелися з-за столу. Вацлав вийшов на вулицю, а я, підійшовши до офіціантки, спантеличив її запитанням:

— Вибачте, — звернувся я до неї, дружелюбно усміхаючись. — Чи не міг би я взяти з собою один кусник м’яса… слонятини?!

Вона кинула на мене цікавий погляд.

— Вам сподобалося?! Ви могли б і тут з’їсти ще одну порцію, хоча, щиро кажучи, це не молода слонятина…

Я терпеливо усміхався їй в обличчя, і це зробило свою справу: вона зайшла на кухню кафе і винесла мені кусень м’яса, мабуть, удвічі більший за той, що я з’їв на сніданок.

Я взяв зі стола серветку і, загорнувши в неї м’ясо, вийшов надвір. Виходячи, я не озирався, хоч і очікував її запитального погляду мені услід.

Ідея, що спала мені на думку, не була вже настільки дивною, та саме тої миті я чомусь подумав, що вона не зовсім звичайна.

Несучи кусень слонятини у правій руці і відчуваючи його важкість, я крокував уже знайомою мені «неакуратною» алеєю в бік занедбаного ботанічного саду. Йшов я, звичайно, не до заморських квітів і дерев, а трохи далі. Я йшов у «сад вибілених кісток» — саме так поетично назвав я для себе те місце, перебування у якому так скоро перекреслило мій тодішній настрій. Я йшов у вимерлий з о осад, щоби погодувати єдиних його мешканців — сріблястих вовків. Я йшов і думав про гімн, але тепер я вже не намагався жонглювати дзвінкими словами. Я думав про вже написані пісні і для початку перебирав у пам’яті пісні про кохання, бо були вони, як мені здавалося, змістовно ближчі до майбутнього гімну, ніж військові марші та інші нервово-паралітичні співи, зазвичай виконувані чоловічим або змішаним хором.

Позаду залишилось розлога смоківниця, під якою я пив вино з однієї склянки з майбутнім президентом. Добре було б, якби це дерево жило довше!

Пісні про ревнощі та нещасливе кохання я відкинув одразу. Я навіть не гадав, скільки подібного мотлоху зберігається в моїй пам’яті.

А от й іржаві паркани, що розбігаються праворуч і ліворуч від мене, ховаються в кущах і деревах та примудряються навіть іржею своєю маскуватися під колір кори старих кипарисів.

Здрастуйте, Еуфорбії та Артензії! Я, їй-богу, ледь не вимовив цього!

І знову, кружляючи долішною стежкою ботанічного саду, я думав про кохання, про пісні, йому присвячені. І знову мені не подобалися їхні слова, я не вірив у щирість цих слів і поступово приходив до думки про хибність моїх пошуків. Адже щирість і чистоту не можна зустріти в таких піснях, виконуваних нафарбованими, напудреними, випрасуваними до блиску співачками, які ще й стражденно кривляються.

Переді мною засяяв уже знайомий напис, котрий забороняв годувати тварин. Я, поводячись цілком по-дитячому, підніс поближче до цього напису загорнутий у серветку кусень м’яса, неначе хотів, щоб напис понюхав і зрозумів, як я до нього ставлюся. А потім покрокував уздовж вольєрів.

Вже з’явився попереду, в знайомому вольєрі, порух, і я пришвидшив ходу.

І раптом згадав одну пісеньку, яку частенько зранку наспівував собі під носа Айвен. Згадав і зупинився, вражений. Адже слова цієї пісеньки я знав і раніше. Напевне, не всі, але приспів — точно! І ця пісня виникла у ту мить переді мною, як єдино вірний шлях до порятунку, як щось абсолютно живе. І, напевне, не тільки тому, що ця пісня була дитячою. Хоча, якщо й говорити про чистоту і щирість, то треба говорити про дітей.

Я так і завмер, не дійшовши кількох кроків до вовків, які зачули наближення когось чужого і нервово походжали вздовж іржавих ґратів вольєра.

А я вдихнув якомога більше повітря і неголосно заспівав, прислухаючись одночасно і до свого голосу, зовсім не музичного, і до слів, щоби ще раз переконатися у власній правоті.

— Хай завжди буде сонце, — співав я, тримаючи кусень м’яса вже в обох долонях. — Хай завжди буде небо, хай завжди буде мама, хай завжди буду я!!!

Я проспівав цей приспів ще кілька разів, і настало в моїй душі велике полегшення. Власне, інших слів і не треба!

Не сходячи з місця, я кинув кусень слонятини за ґрати вольєра. На моє здивування, вовки не кинулись на їжу. Один із них неквапно підійшов, понюхав і повернувся на старе місце.

Я наблизився до ґратів і зазирнув усередину вольєра. Вовки напружено дивились на мене.

— Хай завжди буду я! — прошепотів я до них і, розвернувшись, попрямував до виходу із «зоосаду».

За п’ять до третьої я спинився біля кафе і, почекавши, зайшов. На мій подив, там нікого не було. Я сів за улюблений столик, сів досить шумно, так, щоб мене почули.

Та пройшла хвилина, друга, а до мене все ще ніхто не поспішав. І тоді я замуркав слова майбутнього гімну, роздумуючи про те, чи сподобається він хлопцям.

А хвилинна стрілка вже пробігла тригодинну позначку і заспішила на наступне коло.

Схвильовано позирав я на вхідні двері; чи не трапилося чогось із хлопцями?! Хоча важко було уявити собі, що тут щось може трапитися. Так було тихо й сонячно на вулиці, так було прохолодно і затишно в кафе. Що могло трапитися в цьому райському місці?!

— Кави?! — прощебетав знайомий голос за моєю спиною.

— Звісно! — вигукнув я й обернувся, радісно всміхаючись.

— Хвильку! — сказала «балерина».

Я вирішив зачекати, поки вона повернеться, а потім попросити її послухати слова гімну.

За скляною стінкою кафе з’явився маленький рудий песик. Він підбіг до чавунного ліхтарного стовпа,