Улюблена пісня космополіта - Андрій Юрійович Курков

— Три закордонних паспорти?! — Я подивився на сусіда як на трішки слаб у людину.

— Так, — він знизав плечима, не розуміючи, що мене, власне, дивує в його словах. — У нас бракує паперу на паспорти, і тому, якщо ти хочеш їхати за кордон — треба здати 60 кілограмів гарного паперу. А після цього тобі за день виписують закордонний паспорт, і ти собі спокійно їдеш!

Танець тривав далі, але пісня тепер звучала інша. І книжки, згораючи, чомусь поширювали по площі запах палаючих автопокришок.

— Дороге видання, — пояснив хтось і з європейців, — палітурки на каучуковій основі…

— А ти що, видавцем був?! — перепитали цього розумника.

— Ні, палітурником, — відповів він і на цьому розмова урвалася.

— А хоч що там спалюють?! — не втерпів і запитав я у хлопців, що стояли поряд.

— Якусь неправильну книжку про Аллаха, — відповів мені низький хлопець із витатуйованим якорем на передпліччі.

— А що буде потім?

Що буде потім, хлопець не знав.

— Піонерське вогнище! — мрійливо, ніби пригадуючи щось дороге серцю, промовив Айвен. — Взвейтесь кострами, синие ночи, ми пионеры, дети рабочих…

Останні слова він уже співав.

А я запитав його, що таке піонери. Це якась особлива назва для дітей робочих?

— Ні, — він махнув рукою, — це дитяча політична партія на моїй батьківщині. — І зразу ж продовжив цю, судячи з усього, дитячу пісеньку: — Близится эра светлых годов. Быть пионером всегда будь готов…

— Кумедні слова, — зауважив я, — якщо «ми вже піонери», то навіщо треба бути готовим ще раз бути піонером?!

— Ти цього не зрозумієш! — сказав Айвен м’яко, намагаючись не образити мене.

Книжки догоряли, але тепер глядачі тягли та кидали у вогонь сухе гілля кипарисів. Сутеніло. Танок розійшовся, та тепер біля вогнища увімкнули магнітофон і підшукували веселішу мелодію. Нарешті знайшли і врубали її на повну міць двох колонок. Одразу ж і араби, і багато хто з європейців ударилися в танець.

Я відійшов на край майданчика, звільняючи простір для танцюючих. До мене наблизився Вацлав. З його обличчя було видно, що настрій в нього кепський.

— В усьому цьому мене тішить лише одне, — сказав він пониклим голосом. — На цей шабаш не прийшов генерал Казмо!

— Так, — подумав я. — А генерала й справді не було. Ну що ж, майбутній президент повинний берегти свою репутацію і не відвідувати сумнівних свят…

Наступного ранку в місті добряче тхнуло гаром.

Цей запах просто ввірвався у наш номер, щойно я розчинив вікно. Дивно, що Айвен не прокинувся. Будь я на його місці, я б миттю підскочив, подумавши, що в готелі пожежа.

Та мій сусід неголосно сопів, уткнувшись у подушку.

— У принципі, йому це не страшне, — подумав я, згадавши про новенький протигаз.

Уже виходячи з номера, я мало був не впав, спіткнувшись об два посилочних ящики, залишених листоношею під нашими дверима.

Добре все таки маги родичів, які піклуються про тебе, щось присилають, пишуть листи…

Місто ще спало — я навіть не знаю, чому я прокинувся так рано того ранку.

Було так тихо, що я засоромився звуку своїх кроків, який лунко розносився вулицею, і старався ступати м’якіше.

Вже вивченою вуличкою, що вела вниз, я йшов до набережної.

Сонце тільки-тільки почало опускати свої промені з дахів будинків на вікна других і третіх поверхів — тепер там, напевно, починали прокидатися люди.

А набережна була безлюдна, і море, намагаючись не шуміти, плюскалося поряд із піщаним берегом.

Сонце важчало і велично підіймалося над обрієм, і мені здалося, що я бачу, як воно підіймається. Я навіть трохи повів головою вгору через якусь хвилину — неначе проводжав поглядом світило, що прагнуло посісти своє царське місце на небесному троні.

На обрії виднілася малесенька цятка якогось рибальського баркасу. Шкода, не мав я ні підзорної труби, ні бінокля. А так хотілося наблизити до себе цей баркас і подивитись на рибалок, на їхній вилов.

Баркас відходив праворуч, вздовж лінії горизонту, і цятка його поступово розчинялася в цій лінії. Я повернувся спиною до моря і подивився на гору — вона вся була в сонячному світлі, і зелень дерев своєю яскравістю осліпляла мене.

І знову прийшли думки про гімн, а з ними — і думки про людину, для якої і про яку цей гімн має бути написаний. І думки ці не були мені приємні. Але, терпляче замислившись, я знову шукав слова, а слова немов уникали мене. І було тихо навколо, і в місті, і над містом. А потім, буквально через кілька хвилин, дивний звук перекреслив тишу, озвавшись у мене за спиною. І я, наляканий, різко обернувшись, побачив чоловіка років сорока у чорному робочому комбінезоні з мітлою в руках. Мітла ритмічно шурхотіла по асфальту набережної, а чоловік, на мить спинивши на мені свій, як мені здалося, сумний погляд, сам не спинився і продовжував рухатися уздовж набережної.

Я ще довго дивився йому вслід, а сонце тим часом піднімалося, і місто, прокидаючись, шуміло взуттям героїв, що поспішали до сніданку. Обрій був чистий. Мені теж захотілося попоїсти, і я покинув набережну.

У кафе мені пощастило — я сів за один столик із Вацлавом. Власне, ми були одними із перших відвідувачів і тому могли розраховувати на найсвіжішу їжу.

Кусень м’яса, досить великий, политий зеленуватим м’ятним соусом, займав більше половини широкої тарілки. Я вже не говоритиму докладно про гарнір, аби не прийняли мене за француза. Але я бачив, як Вацлав подивився на свою, точнісінько таку саму порцію. Присягаюся, що і його очі блиснули.

Розвертаючись, офіціантка солодко промовила: «Слонятина…»

Потім вона піднесла нам іще шматочки лимона і чорничний напій.

— Ти знаєш, Казмо, здається, погодився! — повідомив радісним голосом Вацлав, покінчивши зі своїм куснем слонятини.

— Так?! — зіграв я здивування, не бажаючи засмучувати друга тим, що новина ця мені знайома.

— Ага! — підтвердив Вацлав.

Потім підсунув до себе горнятко кави з мед ом і пригубив.

— І коли він обійме посаду?! — поцікавився я.

— Ну, це не зовсім просто… — Вацлав облизав губи. — Принаймні сьогодні чи завтра Айвен повідомить усім нам дату…

Я добрався до свого горнятка кави і скористався ним як приводом протримати недовгу паузу в розмові, обдумуючи свою ситуацію з написанням гімну.

І тут цілком недоречно Вацлав запитав:

— А як там у тебе з гімном?!

Мені нічого не залишалося, крім як сказати:

— Погано…

— Чому? — відверто здивувався Вацлав. — Гімн — це ж просто пісня!

Я, допивши каву, заходився пояснювати йому причину всіх труднощів, які ускладнювали роботу, а разом з