Улюблена пісня космополіта - Андрій Юрійович Курков

Вранці вона знову вислизнула, і я прокинувся вже сам, прокинувся від того, що сну моєму когось бракувало, бракувало тепла, бракувало Ірининого дихання.

Я прокинувся, сходив поснідати і зайшов до її кафе.

Ми пили каву, і вона запитала: «Як там гімн?»

Я відповів: «Поки ніяк».

«Нічого, — сказала вона. — Це важко… але коли ти його напишеш, про тебе всі дізнаються!»

І в голосі її пролунала майбутня гордість за мене.

Я зітхнув. Може, Господь не покине мене без допомоги в цій важкій і відповідальній справі. Я сподівався.

І ось уже я знову на набережній, сам на сам зі своїми думками, сам на сам з бажанням створити гімн, котрим зможу пишатися.

Легкі хмари пливуть небом, притуплюючи гострі сонячні промені. Кричать чайки, кружляючи над яхтами і прогулянковими човнами. З трьох пірсів відпочиваючі герої ловлять рибу.

Місто тихе і спокійне. Воно дрімає у щасливому невіданні, воно блаженствує, не знаючи, яку долю готують йому його ж гості. Воно старе, навіть більше, ніж старе — давнє, і всі проминущі сторінки його ж історії його не турбують.

Може, розпочати гімн зі слів про давність міста і його історію?!

Ні, не годиться! З його історії нічого брати. Вся історія — лише споруда з каменю та їхнє подальше руйнування. Який храм зруйнує прийдешня революція?! Що про неї скажуть нащадки? Чи так само, як у Росії, проклинатимуть творців нового, будівників куполів, увінчаних рубіновими зорями?!

Та хіба в гімні головне — матеріалізована держава? Ні, головним має стати народ… Та знову й це слово мені не подобається, і звучить якось по-дерев’яному. Людство, маси, люди, людина…

Ось я, здається, і намацав вірне слово. Головним у гімні має стати кожна людина держави, кожен мешканець міста…

ЛЮДИНА… Як написати про тебе гарну пісню?! Як залишити від тебе у ній тільки гарне і куди подіти все погане, якого набагато більше?! Га, людино?

Та назустріч мені йшли герої, котрі гуляли, та дівчата, котрі приїхали услід за цими героями, і дивлячись на них, я бачу щасливі відкриті обличчя, добрі посмішки, які бажають всьому світу процвітання. Ось воно, добре, те, що на поверхні і на видноті. Ось про це й треба писати. Углиб не дивитися, в душу не зазирати…

(«Тварин не годувати!» — згадалося мені чомусь).

За все своє життя я написав тільки одну пісню, і, мов на збитки, ця пісня була просякнута войовничістю, гордістю і патріотизмом жителя великої імперії. В нашому полку у В’єтнамі вона настільки прижилася, що мені її доводилося чути майже щодня, і, пам’ятаю, як мене нудило від її слів, а надто перед тим, як я прийняв остаточне рішення дезертирувати.

Не знаю, скільки разів я пройшов туди й назад набережною, скільки думок та ідей побувало в моїй голові, котра вже почала гудіти, як гудять дроти на лініях високовольтних передач. Аж ось мене окликнув Вацлав, і я охоче відволікся від своїх роздумів.

Останнім часом він якось дурнувато по-англійському починав свої розмови. Звертав увагу співрозмовника на чудову чи ж, навпаки, огидну погоду, хоча останньої, за великим рахунком, не траплялося, і тільки потім з його рота вилітали нормальні людські слова. Цього разу про погоду він забув.

— Сьогодні свято! — повідомив він весело. — День арабської культури!

— Арабської культури?! — перепитав я, і він, побачивши подив на моєму обличчі, пояснив:

— Інспектор з правил поведінки дозволив їм…

— І що там буде?!

— Побачимо! Напевно, щось на кшталт арабської народної гулянки.

— А де?

— На площі святого Лаврентія.

— І така є?! — я здивувався ще більше.

— Так, це єдина площа у місті. Вгору сходами від твого готелю, — пояснив Вацлав. — Знаєш, там є п’єдестал від якогось пам’ятника, і напис на ньому збитий молотком… так ось відразу за ним і вгору. Хвилин п’ять іти…

Наскільки треба бути ледачою людиною, щоб не вивчити це загалом крихітне місто!

Попередивши, що свято арабської культури почнеться через годину, Вацлав захотів запросити туди ще когось із своїх друзів. Він пішов, і я знову залишився сам-один на набережній. Та більше цього дня про гімн я не думав. Я дивився на обрій і чекав обіцяного свята.

Площу святого Лаврентія я знайшов швидко. В її центрі були складені якісь картонні коробки. Я подумав, що це декорації для майбутнього свята.

Біля коробок чергувало кілька хлопців зі східних армій. Вони весело перемовлялися, усміхалися і вряди-годи озиралися на всі боки, перевіряючи, чи збирається народ на свято їхньої культури.

Минуло ще хвилин двадцять, перш ніж площа почала заповнюватися глядачами та учасниками. Підійшов і Вацлав у компанії майбутнього уряду — тими самими хлопцями, що залишалися на вершині передгір’я обговорювати світле майбуття. Потім хтось поклав мені руку на плече. Я озирнувся.

— Привіт! — Айвен усміхнувся. — Теж свята закортіло?!

— А кому не хочеться?! — дружелюбно зауважив я.

— У нас незабаром своє свято буде! — твердо заявив Айвен. — І запам’ятай, головна пісня свята — твоя!

Я кивнув.

— А з цими хлопцями, — Айвен кивнув на арабів, — може, буде важкенько. Я вже говорив з ними, та їх влаштовує тільки ісламська революція з приєднанням міста до Ірану. Нам з ними явно не по дорозі.

— Так, — погодився я. — Ми підемо іншим шляхом.

— О! — усміхнувся Айвен. — І ти історію любиш?!

У центр площі цієї миті вийшов ставний герой і щось голосно сказав, після чого всі араби звели погляди до неба і почали молитися. Коли молитва закінчилася, вони утворили щось схоже на танок навколо картонних коробок і, заспівавши щось повільне, почали повагом ходити колом.

— Дуже схоже на російський танок! — сказав Айвен.

Танцюючі спинились і почали рухатись в інший бік.

А в цей час троє інших представників арабської культури опинилися в середині кола і заходилися діставати з коробок якісь товсті книги, котрі тут же опускали собі під ноги.

Урешті-решт на бруківці площі здійнялася на метри півтора гора книг, обкладена з боків порожніми картонними коробками. Хтось із хлопців вилив на книги щось із каністри і кинув запалений сірник. Одразу ж в небо, охопивши книги, здійнялося полум’я. А чоловічий танок почав рухатися швидше і ритмічніше, і навіть почувся спів.

Айвен співчутливо прицмокнув язиком.

Я обернувся до нього.

— У мене на батьківщині за таку кількість макулатури можна отримати три закордонних