Улюблена пісня космополіта - Андрій Юрійович Курков
Я йшов і дивився на морські води, що темнішали. Присмерк опускався так повільно і м’яко, що якщо дивитися не кліпаючи, то й різниці не помічаєш між світлом дня і світлом вечора, поки раптом не вдарить тебе густою південною темінню.
Уже повернувшись у свій номер, я відгородився від Айвенгового ліжка ширмочкою і, вимкнувши світло, влігся. Перші п’ятнадцять хвилин бадьорився і змушував себе не заплющувати очі, очікуючи і водночас побоюючись приходу Ірини. Але навколо було так тихо, що дуже скоро мої очі зімкнулися. Крізь відчинене віконце в кімнату струменіло прохолодне і чисте повітря, звідкись зверху, може, з неба, долинало ледь помітне дзижчання, і подумалось мені, що це морське повітря, піднімаючись угору, стикається з розпеченими до білого жару зірками.
А в коридорі і на вулиці було тихо, і тиша ця присипляла і певну казкову ілюзію, готуючи мене до вступу в сон, який опустить мене на зовсім іншу землю і ще раз доведе, що немає меж ані мріям, ані бажанням.
І справді, здавалося, що промайнуло кілька миттєвостей, і я вже вступав у інший, казковий світ, сповнений зелені та неба. І був я сильний і щасливий, а назустріч мені, привітно всміхаючись, ішла русокоса Ірина. І я йшов назустріч їй і відчував на собі ще один чийсь погляд, і відчуття це можна було порівняти тільки з відчуттям солдата, котрий пробирається вночі до позицій противника і раптом зненацька його освітлює промінь потужного прожектора. І я оглянувся, і відразу ж побачив недалеко від себе, на невисокому пагорбі, дівчину, чорна косичка якої стирчала вгору. На руках вона тримала маленького рудого песика. На її обличчі не було посмішки.
Я зупинився. Здалося, що відстань між мною та кожною з дівчат була однакова, але Ірина йшла мені назустріч, а та, друга, імені котрої я не знав, стояла на місці, і її погляд, неначе зітканий з байдужості та самоти, пронизував мене наскрізь, просочував мої почуття жалістю до неї, жалістю, якої вона, можливо, й не потребувала.
Проте Ірина наближалася, і я вже не міг рахувати, скільки кроків залишилося їй подолати, щоби торкнутися мене.
І вона торкнулася, вона взяла мене за руку, і я слухняно пішов за нею, все косячи поглядом на ту, що залишилася стояти. І чув, як уривчасто й коротко верескнув песик — може його власниця, підкорившись власним думкам, цілком випадково, але доволі боляче вщипнула його?!
А я йшов за Іриною по зеленій луці і наслухав комашине життя, і виловлював серед зелені жовті плями кульбаби.
І раптом почув навкруг себе тупотіння ніг, узутих у важкі похідні черевики, тупотіння, від якого крижаніла кров. Кинув погляд на Ірину, та вона, здавалося, нічого цього не чула. А тупотіння тим часом наростало, і я навіть крізь сон відчув, як мене пройняв холодний піт, і наволочка, і простирадла вмить просочилися ним, і я зачовгався від неприємних відчуттів, не в змозі прокинутися у тій мірі, коли рухи тіла тобі цілковито підвладні. Так мій сон несподівано перетворився на звичайнісінький кошмар, протримавши мене в тому стані до ранку.
А вранці у вікно знову світило добродушне сонце, і новий день нічим не відрізнявся від попередніх.
Айвена в ліжку не було, і я подумав, що він узагалі не приходив у номер — може, так і заночував у генерала, а може, після того, як я пішов, вони з усією серйозністю розробляли план дій на сьогоднішній день?! В усякому разі, якщо в місті на ту ранню годину щось і відбувалося, то зайвим шумом воно явно не супроводжувалось.
Вийшовши на вулицю, я відразу ж звернув увагу на розвішані на дверях і стінах будинків аркуші паперу. Тільки почавши читати один з них, я зметикував, що це й була та сама відозва, або, якщо бути точнішим, — декларація незалежності міста, про яку я вже чув від Айвена. Проте, крім присутності цієї декларації, жодних змін, принаймні зовнішніх, у просторах, доступних моєму погляду, я не спостерігав.
Захотілося попоїсти, і ноги самі привели мене до того просторого кафе, де ми тричі на день харчувалися, якщо не всі, то вже напевне всі герої, які відпочивали в місті.
Усередині кафе було незвично спокійно. Тільки декілька столиків були зайняті відвідувачами, та й то відвідувачі ці, всупереч уже прийнятій у місті традиції, їли мовчки, і, здавалося, якось надміру зосереджено.
Я присів за вільний столик і прийняв позу клієнта, який нетерпляче чекає своєї черги: вперся ліктями в поліровану поверхню стола й покрутив головою, намацуючи поглядом сліди офіціантки.
Вона не змусила довго на себе чекати. Та замість того, щоб запропонувати мені меню, вона опустила на столик піднос і поставила мовчки переді мною тарілку вівсянки, два кусники хліба і склянку чаю.
Я запитально поглянув на неї, але вона вистояла і тільки перед тим, як піти, промовила тим самим глухуватим голосом, яким якось сказала «слонятина»: «Якби ви не проголосили вночі свою незалежність, то й продукти би вчасно прислали…»
Смак вівсянки нагадав мені про моє недавнє минуле і я, ще не доївши її, вже занепокоївся — сьогоднішнє меню пахнуло наближенням війни.
Я пошукав серед відвідувачів кафе знайомі обличчя, але нікого з друзів не побачив.
Вийшов на вулицю, спітнілий після чаю.
Місто було тихе та ласкаве. Воно лежало, розімлівши під променями сонця, на відносно пологому спуску. У мареві, що парувало від землі, лінії стін і дахи будиночків утрачали правильність і рівність, вони пульсували, дихали, пригнічені, можливо, цією волого-солоною спекою.
Місто через кілька хвилин заспокоїло мої нерви краще за валер’янку, і я, спершу повільно, а потім дедалі вільніше та розкутіше покрокував назад, до свого готелю, з надією зустріти там Айвена чи Вацлава і розпитати в них, що відбувається.
У готелі було безлюдно. Дерев’яна підлога коридору потріскувала під моїми кроками, і через те, що, крім своїх кроків, я нічого не чув, на душі знову стало трохи тривожно.
У моїх дверях стирчала записка і, взявши її, я помітив, що пальці мої тремтять.
«Дуже
