Улюблена пісня космополіта - Андрій Юрійович Курков
Стомившись від безплідних пошуків, я повернув до готелю, і раптом повітря завібрувало в моїх вухах. Спершу слабко й ледь відчутно, та буквально з кожною секундою ця вібрація наростала, і я зупинився, намагаючись зрозуміти, що відбувається. Зупинився й інтуїтивно підняв голову вгору. І одразу ж по мені пройшлася тінь вертольота, що низько летів, і стривожене повітря розтріпало волосся. А зверху вже сипалися якісь аркушики паперу, білі, як сніг. І падали вони навколо мене, і на дахи будинків, і на гілля дерев. А я стояв в заціпенінні чи то від того, що за минулі тижні відвик від шуму, чи то просто з переляку.
Один аркуш ліг мені просто на плече, і я взяв його в руки.
«Усім військовослужбовцям, котрі перебувають у короткочасній відпустці, наказується терміново залишити місто й повернутися в розташування своїх армій. О 18:00 у місто будуть введені війська, і військовослужбовці, які не покинуть на той час місто або чинитимуть опір, будуть розстріляні на місці».
Дочитавши, я випустив аркуш, і він упав мені під ноги.
Невже моя свобода знову виявилася короткочасною?! Невже мені ніколи не дано знайти собі постійне пристановище, в якому мене ніхто не чіпатиме, ніхто не наказуватиме, і я, природно, нікого не слухатимуся?! Де ж ти, моя батьківщино, яку я ще не знаю, але яка ніколи не зажадає моєї крові? Де мені тебе шукати?!
Я стояв, безпорадно опустивши руки, а мимо хтось біг і кричав мені: «Вшивайся! До шостої залишилося дві години!»
І повітря було спокійне й нерухоме: вертоліт полетів, залишивши місто в безвітрі.
Стихли кроки хлопця-втікача, і я відчув, як зсередини охоплює мене нервовий дрож. Я зчепив руки в «замок», напружився, неначе в очікуванні удару, і від цього напруження, від ворожої тиші, що оточувала мене, мало не закричав, мало не заметався з боку в бік, як вовк, оточений мисливцями. Так захотілося бути не тут, бути десь далеко, вдалині від усіх і вдалині від самого себе, залишивши свою людську подобу і свою причетність до людства, під якою-небудь цегляною стіною чекати розстрілу, а другою, звірячою своєю половиною, мчати у світ, де панують інстинкти і де хижаку не відомо, що він — хижак!
І, з побоюванням роззирнувшись довкіл, я раптом зрозумів, що біжу, що біжу так, як біжать переслідувані собаками, ледь устигаючи викидати вперед ноги, які постійно не встигають за тулубом.
А по обидва боки назустріч мені неслися тремтячі приземкуваті будиночки, і були вони, здавалося, не менш за мене перелякані, і притулялися стінами та краєчками дахів один до одного, немовби сподівалися один від одного допомоги та порятунку.
Ноги несли мене далі. Промайнувши повз мене, будиночки залишились позаду, і тепер мені назустріч неслися дерева. А я все ще не відчував утоми, і дихання моє очистилось, але очі заливав холодний піт, і навіть долоня правої руки ніяк не могла зупинити його.
З алеї я кинувся до знайомого просвіту між двох дерев і, не розрахувавши, вдарився лівим плечем у міцний стовбур магнолії. Наступні кілька метрів пролетів п’яним зигзагом, але, на щастя, тепер під ногами була вузька стежка, і я зміг вирівняти свій біг.
Вітер ударив мені в обличчя.
З обриву, по краю якого бігла далі ця стежка, я поглянув на море.
Хвилі нерівними шеренгами наступали на берег.
На горизонті димив великий корабель.
На терасі вілли Казмо перед бортиком на табуреті сидів Фелікс, закинувши свою дерев’яну ногу на здорову.
Перед вирізаними в кам’яному спуску східцями я зупинився і перевів подих.
І відразу ж заквапився вниз до чорного чавунного містка.
Під ногами щось зашурхотіло; озирнувся й побачив свій слід на скинутій з вертольота листівці. Значить, і тут вони сипалися з неба.
Зайшов у дім. Зачинившись за мною, гучно гримнули двері.
— Хто там?! — гукнув хтось згори.
Я, не відповівши, перестрибуючи через сходинки, піднявся на другий поверх.
І все зрозумів з виразу обличчя Тіберія, який зустрів мене там.
— Це ти… — сказав він. — Що там у місті?
— Нічого… — відповів я. — Тихо і спекотно.
— Йди вмийся, ти весь мокрий! Потім підіймайся до нас.
Він показав мені на двері у ванну кімнату і, неквапно долаючи східці, щез нагорі.
Хвилин через п’ять ми всі мовчки сиділи за столом у маленькому тісному напівкімнаті-напівкоридорі, що вів на терасу.
На столі стояли дві пляшки вина, але ніхто не пив.
— Треба бути рішучішими… — неголосно промовив Казмо, не підіймаючи очей. — Ми маємо зброю.
— Залишилося сорок п’ять хвилин, — цілком спокійним голосом повідомив Айвен, поклавши перед собою на стіл знятий з руки годинник. — Як щось робити, то робити треба зараз.
Казмо підвівся.
— Добре, — сказав він. — Ходімо в підвал!
Ми підвелися з-за столу й спустилися в арсенальну кімнату генерала Казмо, де зберігалася колекція його іменної зброї.
— Я знав, що вона мені ще послужить, — усміхнувся генерал, з любов’ю оглядаючи свою вогнепальну колекцію. — Скільки нас?
— Тут шість, не рахуючи Фелікса, — заговорив Айвен.
— Так, Фелікса рахувати не треба! — кивнув Казмо.
— І в місті ще чоловік тридцять, — продовжив Айвен. — Я їм сказав де чекати…
— Добре, — знову кивнув генерал. — Тут має на всіх вистачити. Спочатку вибирайте собі, а потім візьмемо для тих тридцятьох…
Тіберій підійшов до стіни і взяв у руки стару на вигляд рушницю, ствол якої був прикрашений волонуванням.
Айвен зняв зі стінки багатозарядний карабін.
Опецькуватий хлопець із татуюванням якоря на передпліччі — на жаль, я досі не знав його ім’я, — закинув на плече важкий вогнемет.
— Ну, а ви що?! — звернувся до мене й Вацлава генерал. — Беріть, в нас обмаль часу.
Я протяг руку до гвинтівки з оптичним прицілом, а Вацлав, ще трішки повагавшись, повісив собі на шию короткоствольний автомат.
— Все?! — запитав Айвен, оглядаючи нас. — Тепер треба взяти ще тридцять одиниць для хлопців.
— Беріть усе підряд! — сказав Казмо.
Ми знімали зброю зі стін та складали її в ряд на підлозі.
Генерал затягував на поясі ремінь з кобурою та кишеньками для набоїв.
— Ви рахуєте? — запитав він, кинувши погляд на розкладену по підлозі зброю.
— Так, — чітко відповів Айвен. — Рівно тридцять.
Генерал раптом нахилився, підняв з підлоги звичайний на вигляд автомат і знову повісив його
