Улюблена пісня космополіта - Андрій Юрійович Курков
Якби цей чоловік був у формі, я, може, не оскаженів би так. Але своїм виглядом і самовпевненими жестами він нагадав мені холоднокровного найманого вбивцю з одного фільму, який нам показували у В’єтнамі, і я ривком піднявши гвинтівку і майже не цілячись (прицілюватися було марна справа, бо я відчував, як тремтять мої руки), натиснув на гашетку.
Чесно кажучи, я не сподівався влучити, просто я був у такому стані, що якби я не вистрілив, довелося би ще довго в собі носити цю збуджену злість. Та після пострілу мені миттєво стало легше, і вже зовсім іншим, не знавіснілим, поглядом я побачив, як смикнувся, скинувши руки до голови, пілот вертольота, різко обернувся до нього стрілець у цивільному. А машина, завалившись на бік, летіла вниз, до землі, і через мить, перш ніж вибухнути, накривши гуркотом місто, гвинтовими лопатями, які ще оберталися, викресала іскри з асфальту набережної. Шматки заліза, вирвані вибухом з тіла машини, долетіли й до мого готелю — задзеленчали розбиті вікна і посипалося вниз скло.
Потім на хвилину відновилась тиша — мабуть, і наші, і нападники приходили до тями після загибелі вертольота.
І в цій тиші я майже почув, як тремтять мої руки, як стукає, неначе б’ється в істериці, моє серце. І я жбурнув гвинтівку перед собою, а сам відійшов до шахового столика.
— Вляпався! — думав я, масажуючи пальцями надбрівні дуги, щоби стримати сльози. — Знову вляпався! Знову розділили цей світ на «наших» і «ненаших»!.. Ні, досить! Пішли вони всі д о біса! Це був останній раз, і нехай хоч четвертують мене, хоч акулам згодують, але ніякого стріляючого заліза я до рук більше ніколи не візьму!
А шахові фігури стояли на відведених квадратах, і, дивлячись на них, я відчував дедалі сильніше роздратування, тепер це роздратування стосувалося і їх. І, підійшовши впритул до столика, я заніс над ним праву руку, ладний змести всі ці мовчазні фігури, але відразу ж завмер, подумавши про те, що нерозумно злість на самого себе виміщати на кому завгодно, нехай навіть на шахах. Та однаково мене щось не влаштовувало на шахівниці, і ледь-ледь заспокоївшись, я зрозумів, у чому річ. І вже спокійнішим, але сильним жестом звільнив дошку від офіцерського воїнства, і білого, й чорного, залишивши на дошці тільки пішаків. Тепер пішаки протистояли пішакам, і це більше скидалося на життя.
А внизу знову стріляли. І вулицями їхали якісь машини, рикаючи моторами, і щось вони везли у своїх закритих маскувальним камуфляжем кузовах, та я вже не грав у цю гру.
Я спустився в свій номер, кинув прощальний погляд на зручне ліжко й побіг униз по сходах.
Вийшовши з готелю, я відразу завернув за ріг, уникаючи відкритих просторів, і пішов по стежці, котра петляла між кущами та деревами, ведучи до набережної.
На перетині стежки з вулицею довелося зупинитися, щоби пропустити три вантажівки, дві з яких не були військовими. Це мене здивувало — на відкритих кузовах машини везли цеглу, металеві будівельні риштування і, здається, мішки з цементом.
Озирнувшись у різні боки, я перебіг вулицю і пірнув у продовження цієї стежки.
Перестрілка ще тривала, та, очевидно, справа йшла до завершення. Замість автоматних черг лунали одинокі постріли, та й вони тонули в шумі моторів машин, які в’їжджали в місто.
І раптом зовсім поруч пролунав знайомий голос:
— Стояти! — по-командирськи гарчав на когось генерал Казмо. — Струнко!
Я обережно пробирався на голос і несподівано зупинився, вражений. На вуличці перед генералом виструнчилися сім чи вісім солдатів. Усі вони були у військовій формі, яку я сам якось носив у В’єтнамі.
— Сержанте! — гаркнув генерал. — Ваше відділення має прочесати всі будівлі в кінці набережної! Полонених не брати!
— Слухаюсь! — у свою чергу гаркнув сержант і побіг зі своїми підлеглими виконувати наказ.
Мені захотілося вбити генерала, але одразу ж я згадав про дану собі п’ять хвилин тому обіцянку.
А цим часом знову залунав його голос.
— До мене! Швидко! — кричав він, але я не бачив, до кого він звертався, поки перед ним не спинився Тіберій і ще один хлопець із його десятки.
— Де інші? — суворо запитав генерал.
— Там! — Тіберій показав рукою на небо.
— Набої залишилися? — запитав Казмо.
— Ні, — сказав Тіберій.
— Добре! — генерал виглядав дуже самовпевнено. — Швидко на віллу, передайте Феліксу наказ: видати ще боєприпасів. Відійдете в гори! У полон не здаватися! Виконуйте!
Тіберій і другий хлопець побігли за ріг двоповерхового будиночка, стіни якого тішили погляд ласкавим рожевим кольором. Бігли вони повільно, і видно було, як Тіберій припадає на праву ногу, а інший хлопець намагається підтримати його, не дати йому впасти.
Генерал тим часом роздивився навкруги і пішов собі спокійною ходою просто по середині вулиці у бік мого улюбленого кафе.
Я, наплювавши на обережність, перетнув дорогу просто за його спиною, та він не обернувся.
Стежка вивела мене в задній дворик якогось будиночка, і там, побачивши сарай і вхід до погреба, я вирішив заховатися.
Двері у сарай виявилися наглухо забитими, та зате погріб був відчинений, і я спустився мокрими бетонними сходами вниз, акуратно прикривши за собою закривку. Все відразу поринуло в цілковиту темряву, і я завмер на передостанній сходинці, боячись зробити наступний крок. Та дуже скоро очі мої стали звикати до темряви, і вже через хвилину чи дві я зміг відрізнити найсвітліше місце у погребі — поряд із винними бочками зі стелі стирчав отвір вентиляційної труби, яка виходила назовні, та, вочевидь, через те, що там, зверху, ця труба була прикрита парасолем-ковпачком проти дощу, яскраве світло у погріб не проникало. Та однаково під цим отвором темрява була більш розрядженою, і я підійшов туди, ще раз оглянув невеликий погріб, намагаючись знайти табуретку чи хоча б що-небудь, на чому можна було сидіти, але нічого не побачив і притулився до бочок, прислухаючись до життя нагорі, в місті. Але там було тихо або, що цілком можливо, ніякі звуки просто не проникали в погріб.
Я стояв у цій тиші та вогкості, і відчував своєю шкірою як холод обволікає мене, як коцюбнуть пальці на ногах.
А там на місто зараз опускається вечір, і почервоніле сонце готується покинути небосхил.
Я дивився на бутлі
