Улюблена пісня космополіта - Андрій Юрійович Курков
«Балерина» вже поспішала до столика, несучи на маленькій таці горнятко кави і чарку горілки.
Генерал із видимим поспіхом одним ковтком знищив горілку і з такою самою швидкістю вилив собі в горлянку каву, після чого встав із-за столу, злизуючи язиком із зубів кавову гущу, промовив не дуже чітко «до зустрічі!», і закрокував до виходу.
Після його відходу всі були трохи спантеличені. І в мене виникло таке відчуття, ніби над столиком пронісся ураган, і хоча він уже минув, у вухах все ще завивав вітер.
Першим «відтанув» Вацлав і попросив ще кави. Слідом за Вацлавом і я захотів кави, а там уже й усі решта.
Так ми й сиділи потім мовчки, попиваючи каву й обмінюючись поглядами, які щось означали — збоку, напевне, можна було подумати, що це сидить група змовників і терпляче чекає визначеної години для здійснення чогось таємничого. Втім, так воно й було насправді. Ділова розмова якось не в’язалася. Айвен урешті-решт призначив усім зустріч через півтори години на площі святого Лаврентія, і ми розійшлися.
Я хотів був залишитися в кафе, щоби поговорити з Іриною й розізнати, що означала фраза Айвена про те, що Ірина стане власницею кафе, проте згодом вирішив спочатку прогулятися набережною. Погода сприяла прогулянці — було не так спекотно, і небо, прикрашене напівпрозорими хмарками, пом’якшувало сонячне світло.
Проходячи повз чавунний литий стовп, я помітив приклеєний до нього папірець і з цікавості зупинився, щоб його прочитати.
«ЗНИК МАЛЕНЬКИЙ РУДЕНЬКИЙ ПЕСИК. ВІДКЛИКАЄТЬСЯ НА КЛИЧКУ ЕСМЕРАЛЬДА. ХТО ЗНАЙШОВ, ПРОСИМО ПРИНЕСТИ ЙОГО ЗА АДРЕСОЮ: „Авеню Цісаря, 45, вілла „КСЕНІЯ““».
Прочитавши, я згадав і даму з песиком, і песика окремо, коли він зазирав у кафе і шукав когось на вулиці. Дедалі менше й менше залишалося в мене сумнівів, що це саме той песик, про якого йшлося в оголошенні. І якщо це було справді так, то на авеню Цісаря під сорок п’ятим номером розташовувався гарний особняк із широкою терасою, з країв якої росли пальми, а в центрі її, контрастуючи з кольорами пальм, стояв червоний пластмасовий столик із такими самими дачними стільцями.
Першою думкою після прочитання цього оголошення було піти і розшукати заблукалого песика, щоби вручити його чорнокосій хазяйці і в такий спосіб почути її голос, подивитись їй у вічі зблизька і, може, навіть дізнатися, хто вона, ця таємнича, по-східному гарна дівчина. Та досить швидко я зрозумів, що одна річ — шукати в цьому місті танк чи велику вантажівку, і зовсім інша річ — маленького песика, який міг заховатися в будь-якому підворітті або ж і взагалі втекти у лісисті та горбисті околиці. Але піти на це авеню так кортіло, і я подумав, що, можливо, власниці буде цікаво дізнатися про те, де я бачив її песика?! Так я й вирішив зробити і вже знайомою дорогою рушив у горішню частину міста. Інтуїція мене не підвела, і щойно я ступив на авеню Цісаря, то побачив спереду краєчок знайомої тераси, який визирав із-за дахів будинків, які збігали вгору. Сам дивуючись тій легкості, з якою я зважився на цей візит, я все ж таки не йшов, а майже біг угору вулицею, і коли зупинився перед дерев’яною масивною брамою, довелося витратити кілька хвилин, щоби віддихатися. Вже прийшовши до тями, я смикнув за бронзовий ланцюжок, що звисав із дірочки у брамі, й відразу ж почув мелодійне дзеленчання дзвоника. В особняку ляснули двері, і за брамою пролунали кроки. Зарипів погано змащений дверний засув — я весь напружився, очікуючи побачити перед собою, вперше так близько цю таємничу незнайомку, про яку так часто думав і мріяв — однак врізана у браму хвіртка відчинилася, і я вперся поглядом у літню жінку, вбрану у темно-синє легке плаття, яке дуже нагадувало кроєм вбрання чорниці католицького монастиря.
— Я за оголошенням… — тільки й зміг промимрити я, так швидко й різко скинутий на землю з висоти власної уяви.
— Господи! — радісно вигукнула жінка, склавши долоні в молитовному жесті. — Ви знайшли її!
— Ні… — поспішив я її зневірити. — Але я бачив песика буквально вчора… Може, власниці буде цікаво дізнатися, де я його бачив?!
Обличчя літньої жінки набуло смиренного виразу, і голосом великомучениці вона промовила:
— Залишіть свою адресу, коли Адель повернеться, я скажу їй… Боже, вона так змучилася! З ранку до ночі шукає Есмеральду, а потім усю ніч плаче!
Ця жінка з таким щирим співчуттям проказала все це, що я мало не витиснув із себе сльозу. Я завжди був трішечки сентиментальним, і досить мені було лишень почути, що комусь погано, як я вже щосили переживав за цю людину.
Добре, що я знайшов у своїх кишенях і ручку, і шматок паперу, на якому надряпав свою готельну адресу, розуміючи, що полетить цей клапоть скоріш за все у кошик для сміття, бо не піде нормальна людина просто так послухати розповідь іншої людини, яка останньою бачила зниклого, нехай навіть палко любимого, песика.
Униз по авеню Цісаря я йшов дуже повільно. На душі було трішки огидно. Саме огидно, а не сумно, але я ніяк не міг збагнути, звідки в мені виникло таке відчуття. Я «перегортав» враження цього дня і знайшов найменш приємне — це коли мені здалося, що після згадування Айвеном про те, що моя «балерина» стане власницею кафе, у неї раптом зробилися тонкими зазвичай повненькі губи. І тут я зрозумів, чому мені це здалося і звідки взялась на душі ця «огидність». Звичайно, сьогодні в Ірини губи були нафарбовані. Яскрава червона помада, саме вона отруїла сьогоднішній день, викликавши з минулого, без мого на те бажання, мої дитячі комплекси. А тепер ще цей дурнуватий візит співчуття, що закінчився нічим… Залишалося тільки сподіватися, що «свято» на віллі генерала Казмо очистить мій настрій від губної помади і моєї власної недоумкуватості.
Прийшовши на площу святого Лаврентія, я побачив хлопців, які вже віддалялися, і зрозумів, що трохи запізнився. Наздогнав, вибачився й закрокував разом з ними. Айвен вів нас незнайомими мені вузенькими вуличками, доки раптом ми не вийшли на «неакуратну» (як
