Тінь гори - Грегорі Девід Робертс

— Досить.

— Почекай-но,— пробубонів Олег, ухопивши мене за руку.— То ти письменник? Це так, правда? Ага! От кумедно, двоє письменників розпочинають разом пригоду.

— От дідько.

— До речі,— запитав він.— Яка в нас буде пригода?

За допомогою росіянина можливо було заскочити трьох ворогів зненацька, швидко розібратися з Конкеноном і вибратися на волю без жертв, й не постраждав би ніхто, крім Конкенона й мене. Без Олега мені б довелося підрізати людей Конкенона, і саме тому потрібен був росіянин. Але ж він був письменником. Російським письменником.

— А ще є Лев Лунц,— з надією прошепотів Олег.— Я його обожнюю.

— Та закрий ти піддувало,— просичав я.

Я випростався і роззирнувся. З одного боку довга широка вулиця була незабудована, вдалині проглядалася залізниця. На нашому боці поринули в тишу ніссенівські[133] бараки, простираючись удалечінь, неначе багато поховальних курганів.

Навколо нікого не було, і навіть бездомні собаки досліджували інші території. Усе було спокійно, як буває в небезпечних місцях, якщо ти не боїшся туди йти. Я роздивлявся це місце, бо перелякався: хотілося зупинити Конкенона без занадто великого кровопролиття, але навряд чи все буде так просто.

— До речі, а чому я? — звернувся Олег.— Чому не твій друг Дідьє чи ще хтось?

— Ти справді хочеш знати?

— Звісно,— зізнався він, шукаючи мій погляд.— Це може стати добрим матеріалом.

— Бо друзі, які погодяться приєднатись, можуть травмуватися, і я буду погано почуватися, але якщо постраждаєш ти, то це не так страшно. Розумієш?

— Розумію,— щасливо вишкірившись, прошепотів він.— Дуже хороший аргумент. Якби я опинився у схожій ситуації, то теж купив би твоє життя.

— Я не купую твоє життя, Достоєвський. Я купую твій час у бою. Дійшло?

— Дійшло,— бадьоро озвався він.— Добре, що в нас відбулася ця розмова.

— Гаразд, ось іще одна розмова. Якщо ти хоч наблизишся до моєї дівчини, я тебе заріжу.

— У тебе є дівчина? — ошелешено вичавив він.

— І це що має означати?

— Ну...

— Якщо ти застосуєш до неї свій шарм російського письменника, я тебе заріжу.

— Я ще першого разу зрозумів про «заріжу»,— запевнив він.— Таке важко забути.

Він вишкірився, а я не міг зрозуміти чому. Він або був щасливою людиною у будь-якій ситуації, або знав щось таке, чого не знав я.

— Що? — спохмурнів я.

— У тебе справді є дівчина? — запитав він.

— Тримай свою російську епопею подалі від неї.

— Я розумію, розумію,— вищирився він.

— А чого ти тепер скалиш зуби?

— Просто це так весело — робити щось таке, про що можна буде потім написати, та ще й з іншим письменником. Після цього ми маємо разом написати якесь коротке оповідання. У мене вже є кілька класних ідей.

— Може, ти вже припиниш? Ми можемо серйозно постраждати. Цей ірландець просто навіжений, і міцніший за вольфрам. Не відволікайся.

— Гаразд, гаразд, розслабся. Я ж маю інвестицій на дванадцять тисяч баксів у цій справі. Намахаємо ірландця та його друзів, а потім нап’ємося.

Він перший побіг у напрямку заводу 4А. Росіянин.

Я побіг слідом і догнав його біля входу. Ми крадькома обійшли величезний вигнутий ангар, щоб зазирнути в підняте вікно.

Усередині був Конкенон ще з двома чоловіками. Вони грали в карти на капоті ідеального-червоного «Pontiac Laurentian», частково прихованого срібним покривалом пилу.

— Ти готовий? — прошепотів я.

— Готовий до чого? — прошепотів у відповідь Олег.— Який план?

— Ми заходимо у двері, і я викликаю того ірландця на дуель.

— А тобі не здається, що нам краще прокрастись усередину?

— Якби я полюбляв прокрадатися, то захопив би з собою пістолета.

— Ти не брав пістолета?

Я відчинив двері й зайшов на порожній завод. Олег був на крок позаду. Ми зупинилися за кілька кроків від Конкенона та його друзів.

Афганець тримав руки на колінах. Індус тримав руки на колінах. Я не знав, чи вони мали зброю.

Зате я знав, де були руки Конкенона. Вони аплодували.

— А ти кумедніший за п’яну черницю,— плескав у долоні він.— Я чув, що ти вже сконав. Бачу, що це була хибна чутка.

— Ну ж бо,— сказав я.— Лише ти і я.

— То ти жадаєш бійки, хлопчику?

Він ще й досі шкірився. Я збагнув, як сильно можна зненавидіти щасливу посмішку.

— Я жадаю, щоб ти віддовбався від мене і моїх друзів і тримався подалі. Якщо погодишся на це, то я заспокоюсь і надеру тобі дупу в покер.

— А якщо я не погоджуся?

Холодні зорі пронизали вологе світло, що сяяло в його очах.

— Тоді все вирішимо просто тут, лише ти і я, раз і назавжди.

Він відхилився у своєму пластиковому кріслі і посміхнувся.

— Настав на нього зброю, Говіндо,— тихо мовив він.

Саме індус мав зброю. Афганець підвівся, так і тримаючи в руці карти.

— Так, босе,— сказав Говінда.

— Підводься, Говіндо, і стань біля його приятеля.

— Так, босе.

Говінда також підвівся і відійшов від автомобіля.

— Націль свого пістолета на австралійського злочинця, поки йдеш, друже,— попередив Конкенон.— Він поганий хлопчик. Якщо він хоч на дюйм поворухнеться, стріляй.

— Так, босе,— сказав Говінда, посміхаючись мені.

В тому приглушеному освітленні заводу його очі сяяли, неначе опали. Підійшовши до Олега, він приставив пістолета йому до живота. Олег і далі посміхався. Здається, я був єдиний, хто не посміхався.

— Я прийшов сюди, як чоловік до чоловіка, а ти витягаєш зброю? — обуривсь я.

Конкенона це зачепило, бо ми обоє знали, що я мав рацію. У ньому швидко прокидався шал.

— Просто невеличка пересторога,— запевнив він, гамуючи свою лють.

— Конкеноне, якщо схибиш, то загинемо не лише ми.

Я сказав це заради найманців — афганського та індійського прихвоснів.

— Говінда точно помре,— мовив я.— І афганець теж.

Я обернувся до афганця.

— Саламалейкум,— привітався до нього я.

Він не відповів.

— Саламалейкум,— повторив я, пригадавши добре ісламське вчення про те, що щире мирне привітання завжди має отримати відповідну, ба й кращу відповідь.

— Валейкумсалам, — нарешті відповів він.

— Як тебе звати?

Він розтулив рота, аби відповісти, але Конкенон його зупинив.

— Нічого йому не розповідай, ти, дикунський недоумку. Він колупається у твоїх мізках, чи тобі цього не видно?