Тінь гори - Грегорі Девід Робертс

— Коефіцієнт успішності? — запропонував я.

— Ні,— сказав він.— Коефіцієнт успішності лише викриває тих, кому можливо цим допомогти, і тих, кому неможливо. Слон у кімнаті ховається в тому, що ми здатні керувати поведінкою краще, ніж розуміти її. Коли ти знаєш, як змусити когось щось робити, то починаєш замислюватися, ким насправді ми є.

— Тауреже, ти не можеш змусити нікого нічого робити. Навіть ти. Суть полягає в тому, що декого неможливо передбачити й неможливо контролювати, і мені так подобається.

— Ти це проходив,— нагадав він, сідаючи рівно.— Ти знаєш, як воно.

— Проходив що?

— Тортури,— блискаючи очима, мовив він.

— То ось для чого була ця остання порція кальяну, га?

— Ти це проходив,— повторив він.— Розкажи про свій досвід. Прошу, відкрийся мені.

— Я знаю, що люди, які здаються слабкими, насправді можуть бути сильними, і навпаки.

— Так,— погодився він.— А дозволиш мені... допитати тебе з цього приводу?

— Узагалі-то... ні,— заявив я, силкуючись підвестися.

— А бажаєш почути моє одкровення? — запитав він.— Це відсьогодні пов’яже нас.

— Узагалі-то... ні,— вирішив я, знаходячи опору, щоб зіп’ятися на ноги.

— Я обрав крамницю іграшок, бо це те, що мені справді подобається,— розповів він.— А лотерейну франшизу компанії прийняв, лише щоб переконати їх у своїй вірності. Я з самого початку хотів мати цю крамницю іграшок, а злочинна діяльність — це лише прикриття.

— Гаразд...

— І мене звати Мустафа,— додав він.— Це Хадербгай вигадав ім’я Таурег. Він сказав, що це означає «покинутий Богом», і так називають блакитних людей, бо їх неможливо підкорити. Але звати мене Мустафа.

— Я...

— Ось, я зробив два зізнання, і тепер ми стали братами.

— Гаразд...

— І базуючись на сьогоднішній перевірці, я знаю, що робити, якщо ти комусь розповіси про моє ім’я.

Він глянув на годинника.

— Ой,— сказав він.— Бачу, що наш час вийшов.

Розділ 59

Дещо відбувається, коли сідаєш за кермо під кайфом, і жодна адекватна людина цього не повторить на тверезу голову. Я доїхав до Колаби з віддаленого Хара, зовсім не пам’ятаючи дороги. Якби моєю метою була власне подорож, то я її, вважай, не здійснив.

Хай що там відбувалося на шляху до Міста-Острова, я почувався звільненим від переживань і потреб. А можливо, це було тому, що я мав адресу Конкенона, тож слід було лише дочекатися півночі й навідатися туди.

Я спробував знайти Карлу. Вона не уникала мене, але й не шукала. Я дізнався, що вона інколи пізно ввечері випивала з Дідьє в «Леопольді».

Залишивши мотоцикла надворі, я зайшов усередину, сподіваючись, що моє розчарування не дуже відбилося на обличчі після, коли я побачив, як Дідьє сидить сам-один. Він подарував мені золоту посмішку, а я посміхнувся у відповідь, підходячи до друга. Трохи подумавши, я зрадів, що Карли немає: не сьогодні, не тоді, коли я саме хотів поквитатися з Конкеноном.

Дідьє підвівся для привітання, активно тиснучи мені руку.

— Я такий радий бачити тебе, Ліне,— сказав він.— Я турбувався, куди ти зник. Я так засмутився, коли після розмови з Кавітою ти пішов раніше. Мене це зачепило. Хіба ти не думав про мої почуття?

— Ти знав про Лайзу і Кавіту? — запитав я.

— Ну звісно,— пхикнув він.— Дідьє знає все. Навіщо взагалі Дідьє, якщо він не знає кожного скандального нюансу?

— Не певен, що розумію твоє запитання. Ліпше відповідай на моє.

— Я... я знав, Ліне. Першою думкою після того, як Лайза мене надурила, було перевірити, чи вона не з Кавітою. Я перевірив, але тієї ночі Кавіта була на іншій вечірці, десь у цьому районі.

— Чому ти не розповів мені? Чому мені не розповіла вона?

— Офіціанте! — гукнув Дідьє.

— Ти уникаєш запитання, Дідьє.

— Ти поставив відразу два запитання, Ліне. Офіціанте!

— І досі уникаєш, Дідьє.

— Звісно ж, ні,— відповів він.— Я просто обираю, як відповісти на них після двох міцних напоїв. Це не те саме. Офіціанте!

— Як можу прислужитися, сер? — солодкомовно поцікавився Солоденький.

— Досить увічливості, Солоденький! — вибухнув Дідьє.— І принеси нам два холодних пива.

— До ваших послуг,— мовив Солоденький, лестиво задкуючи.

— Забирайся геть! — заверещав Дідьє.— Принеси мої кляті напої, чоловіче!

Солоденький, задкуючи, посміхнувся — занадто улесливо.

— А ти знаєш, що перетворюєшся на англійця, коли злишся? — зауважив я.

— Ці свині! — запротестував Дідьє.— Вони ввічливі зі мною лише тому, що знають, як це ображає. Це неначе ляпас, але навпаки. Це наймерзенніше використання чемності, а чемність визначає нас, еге ж?

— Любов визначає нас, Дідьє.

— Звісно ж, ні! — не вгавав він, тупаючи ногою під столом.— Саме тому зворотна чемність така болісна. Прошу, Ліне, поки ти тут, змусь їх бути похмурішими та грубішими. Благаю тебе.

— Зроблю, що зможу, Дідьє. Але, ну ж бо, важко їх буде умовити щодо тебе. Можливо, доведеться прибрехати, як ти зробив, представляючи мене Дівам. Який з твоїх варіантів використати?

— Ліне, ти зловживаєш моєю чутливістю.

— Дідьє, усі зловживають твоєю чутливістю. Це одна з тих речей, за які ми тебе любимо. А от мою чутливість ображає той факт, що ти не розповів про Лайзу.

— Але, Ліне, це таке делікатне питання! Досить важко це ось так вимовити вголос. Твоя дівчина — бісексуалка і має коханку-лесбійку. Чи я мав перетворити це на жарт? Агов, Ліне, кицька в тебе язика поцупила, так би мовити?

— Я не кажу про секс. Лайза розповіла мені про свою бісексуальність ще під час першого побачення. Я говорю про стосунки. Усе виглядає так, неначе ви з Лайзою і Кавітою знали про те, про що я теж мав би знати, але так і залишивсь у невіданні.

— Мені... мені шкода, Ліне. Інколи секрет є надто цінним, щоб його розповідати. Ти мене пробачаєш?

— Більше жодних секретів, Дідьє. Ти ж мій брат. Якщо речі стосуються тебе чи мене, то ми маємо бути відверті один з одним.

Він засміявся. Його блакитні очі засяяли, неначе маяки, що кличуть мандрівників додому. Але за мить хвилювання знову поховало мімічні зморшки від сміху.

Від того, що Дідьє старанно потурав своїм звичкам, щоки в нього запали, як печери, але шкіра залишалася пружною, рот був ще й досі рішучим, а ніс — імператорським. Він