Тінь гори - Грегорі Девід Робертс

Ця зачіска перетворила Дідьє на Дірка Богарда у цьому ж віці, а ще напрочуд личила йому. Я знав, що це привабить до нього нових кавалерів на вечірках.

— То мене пробачено?

— Дідьє, тебе завжди пробачають ще до вчинення гріха.

— Я неабияк зачарований твоїм сьогоднішнім візитом, Ліне,— заявив він, ляскаючи себе по стегнах.— Я відчуваю, що у повітрі витають грандіозні речі. Ти можеш затриматися, чи, як завжди, кудись полетиш?

— Я посиджу тут до півночі. Тож на цей час я увесь твій.

— Чудово!

Солоденький гримнув переді мною пивом.

— Аур куч? — буркнув мені Солоденький.— Ще щось?

— Іди геть,— гримнув Дідьє.

— О, звісно, пане Дідьє-сагіб[131],— сказав він.— До ваших послуг, пане Дідьє-сагіб.

— Бачу, в чому тут справа,— звернувсь я до Дідьє.— Це вже серйозно. Тобі доведеться утнути щось надзвичайне, аби відвоювати їхню зневагу.

— Я знаю,— благав він.— Але що?

До нашого столика підійшов чоловік. Він був високий, широкий у плечах, з коротким білявим волоссям і дуже коротким носом, таким приплюснутим, що перетворював обличчя на двовимірне.

Коли чоловік підійшов упритул, я помітив, що його ніс просто-таки розчавили: поламали так багато разів, що аж хрящ запав. Він або був жахливим бійцем, або пережив так багато лютих бійок, що статистика наклала свій відбиток на місце, де раніше був ніс.

Так чи так, над нашим столом нависало не гарненьке зображення. Узагалі-то, воно нависало наді мною.

— Як ти можеш сидіти біля цього брудного збоченця ? — запитав мене чоловік.

— Це називається сила тяжіння,— пояснив я.— Перевір це поняття, коли матимеш вільний час.

Здоровань обернувся до Дідьє.

— Мене від тебе нудить! — просичав він.

— Ще ні,— відповів Дідьє.— Але може і знудити.

— А може, щось станеться з твоїм обличчям? — сказав здоровило, ворухнувши щелепою завбільшки з лопату.

— Обережно,— попередив я.— У мого хлопця лиха вдача.

— Пішов ти,— випалив велет.

Трохи далі стояв ще один чоловік. Я залишив його на задньому плані та сфокусувався на приплюснутому місяці над нашим столом.

— Знаєш, що ми робимо з такими, як ти, у Ленінграді? — запитав здоровань у Дідьє.

— Те саме, що й у будь-якому іншому місці,— спокійно мовив Дідьє, поклавши руку в кишеню піджака й відхиляючись на своєму стільці.— Доки ми вас не зупиняємо.

Ленінград. Росіяни. Я ризикнув глянути на другого типа, який стояв за кілька кроків від нас. Його коротке каштанове волосся було трохи скуйовджене, світло-зелені очі сяяли, а емоційний рот легко розтягувався в посмішку. Чоловік тримав великі пальці в петлях своїх побляклих джинсів.

Він був стрункіший і швидший за свого друга, і набагато спокійніший. Це перетворювало його на найнебезпечнішу людину в кімнаті, за винятком Дідьє, бо всі інші, включно зі мною, нервували набагато більше. Чоловік глянув мені прямо у вічі й душевно посміхнувся.

Я звернув погляд на його приятеля, який своєю головою затуляв кілька горішніх ліхтарів.

— Покажи мені, що ти можеш,— заверещав високий росіянин, ляскаючи себе в груди.— Бийся зі мною!

Завсідники похапцем звільняли сусідні столики. Високий росіянин відсунув порожні столики та стільці вбік і став на вільне місце, викликаючи Дідьє.

— Іди-но сюди, малюче,— дражнив він.

Дідьє запалив цигарку.

— Двічі мерзота! — завівся високий росіянин.— Гейко і єврей. Єврейський гейко. Найгірший вид гейка.

Офіціанти утворили широке коло. Вони приготувалися втрутитись, якщо сварка переросте в бійку, але ніхто не бажав втручатися першим, щоб не отримати прочуханки від великого розлюченого росіянина.

— Ну ж бо, малюче. Підходь.

— Так і зроблю,— спокійно відповів Дідьє.— Коли закінчу цигарку.

«От дідько»,— подумав я — і зрозумів, що був не єдиним у «Леопольді», хто так подумав. Дідьє задоволено пихкотів, повільно насипаючи купку попелу у своїй скляній попільничці.

Під час мовчанки приятель росіянина швидко підійшов до мене. Він не ховав рук, тримав їх перед собою, вказуючи на стілець біля мене.

Це була хороша ідея. Поки він наближався, я відхилився назад, діставшись до одного з ножів у себе на спині.

— Тут зайнято? — приязно поцікавився він.— Твоєму другові знадобиться ще хвилинка, щоб закінчити свою цигарку, а я краще присяду, якщо ти не проти.

— Це вільна країна, Олеже,— сказав я.— Саме тому я тут живу.

— Дякую,— мовив він, комфортно вмощуючись біля мене.— Агов, не бери до серця, але хіба це не занадто стереотипно? Я росіянин, то звати обов’язково мають Олегом?

Він мав рацію. А коли чоловік має рацію, то від цього не втечеш, навіть коли хочеться штрикнути його в стегно.

— Я — Лін,— повідомив я.— Не певен, що приємно познайомитись.

— Навзаєм,— відповів він.— Олег.

— Ти що — знущаєшся?

Я продовжував триматися за ножа.

— Ні,— розсміявся він.— Мене справді так звати. Олег. А твоєму голубому єврейському товаришу от-от надеруть дупу.

Ми обоє глянули на Дідьє, який пильно досліджував свою цигарку.

— Я ставлю на єврея,— доповів я.

— Справді?

— Я завжди ставлю на єврея.

— Скільки? — запитав Олег, і посмішка пустотливо запалила його очі.

— Усе, що є.

— А це скільки конкретно?

— Десь три тисячі,— порахував я подумки.

— Американських?

— Я не розраховуюся рублями, Олеже. Цигарка майже дотліла. Ти згоден?

— Так,— сказав він, пропонуючи руку.

Я відпустив ножа, потиснув йому руку і знову вхопився за свою зброю. Олег махнув офіціантові. Дідьє майже закінчив палити. Офіціант спантеличено зиркнув повз Олега на мене.

Він був схвильований. Велетень продовжував чекати на Дідьє між столиками. Робота припинилась. Офіціант на ім’я Саїд не розумів, що відбувається. Я кивнув, і він підбіг до нас, не відводячи погляду від кремезного росіянина.

— Я б випив охолодженого пива, будь ласка,— замовив Олег.— І тарілку вашої домашньої смаженої картоплі.

Саїд, кілька разів кліпнувши, глянув на мене.

— Усе гаразд, Саїде,— заспокоїв я.— Я теж не знаю, що тут відбувається.

— А,— полегшено зітхнув Саїд.— Я негайно принесу пива й картоплі.

Він пострибав геть, розмахуючи руками та крутячи головою.

— Усе гаразд,— перейшов на хінді він.— Ніхто не знає, що відбувається.

Офіціанти розслабилися, споглядаючи за останніми секундами цигарки Дідьє.

— До речі, сподіваюся, що твій друг переможе,— зізнався Олег.— Хоч, на жаль, маю сумніви.

Дідьє загасив цигарку.

— Ти сподіваєшся на