Тінь гори - Грегорі Девід Робертс

Він підвівся й обійшов автомобіля, щоб наблизитися до мене.

— Якщо він що-небудь утне,— звернувся він до Говінди,— пристрель його друга. Пізніше я власноруч допоможу тобі порізати його на шматки.

— Так, босе.

Конкенон став навпроти мене, повільно розгойдуючись із боку в бік, розтягнувши губи в подобу посмішки.

— Я знаю, що ти хочеш дізнатися,— почав він, стаючи ближче до мене.

— Я хочу, щоб ти зупинився. Це все.

— Ха! Ні, не хочеш. Ти хочеш отримати відповідь на дуже важливе запитання.

— Що ти в біса маєш на увазі?

— Запитання,— співав мені він.— Запитання, запитання.

— Та викладай уже.

— Пам’ятай мої слова, Говіндо! — наказав він, дивлячись на мене.— Якщо він хоч поворухнеться в моєму напрямку, убий його друга. А я потурбуюсь про цю лярву.

— Так, босе.

— Ти хочеш знати лише одну річ,— сказав він, нахиляючись ближче.— Чи трахнув я ту твою милу маленьку американську дівчинку до того, як залишити її тієї ночі з Ранджитом, чи ні.

Я стиснув щелепи, і жили напнулися аж до лоба. Я аж пітнів від люті — так кортіло покалічити Конкенона. Це вже було щось інше, щось нове, я прийшов сюди зовсім не з цим. Та коли він згадав Лайзу, я почав битися за неї.

— А знаєш, Конкеноне,— вкусив я у відповідь, щоб змусити його відбиватися.— Якщо навіть Великий голод[134] не витравив з тебе англійця, то, може, це тому, що ти просто англієць з ірландським акцентом.

Він націлився на моє горло, але я ухилився й відійшов до автомобіля.

— То чому б нам просто все не вирішити? — запропонував я, розслабляючись.— Здається мені, що ти лише патякаєш. Дізнаймося — і покінчимо з усім. Якщо надереш мені дупу, а потім готовий будеш потиснути мені руку та стати другом, я радо визнаю, що ти кращий за мене. Якщо переможу я, ти в біса триматимешся якнайдалі від мене й моїх друзів. Так чесно, Говіндо?

— Так, босе,— автоматично відповів той.

— Заткни піддувало, дурню,— вибухнув Конкенон.

— Гадаю, твій посіпака поставив розум на запобіжник,— провадив я.— Тож нумо розбиратися без пістолета, Конкеноне. Це чесно, Говіндо?

— Закрийся! — заволав Конкенон.— Усі закрийтеся!

Він трохи мене пороздивлявся.

Чи правильно я чиню? Чи правильно я чиню, бачачи посмішку на обличчі ворога, бачачи вагання в людині, яка обожнює бійки?

— Гаразд, якщо ти прийшов на бійку, Втікачу, тоді ти не помилився. Не проти, якщо я увімкну музичку? Я завжди слухаю музику, коли перетворюю людей на чорно-червоне місиво. Я подумую про створення альбому власних улюблених треків.

Він запхнув диск у магнітолу, приєднав її до спікерів у автомобілі. З червоного «понтіака» залунала ірландська музика. Конкенон приготувався, поставивши руки перед собою, захищаючись.

— Почнімо,— сказав він.

Я побіг на нього і, падаючи на землю, вдарив у стегно, якраз туди, куди поцілив Абдулла. Пролітаючи, я двічі добре його туди приклав. Він зойкнув від болю і впав навколішки.

Я мерщій зіп’явся на ноги і, обійшовши його оборону, потягнувся до його ока. Дозволив йому вдарити мене в потилицю. Відчув удари, але болю не відчув. А тоді я стиснув пальці, вичавлюючи йому око.

Він швидко вирвався. Я так подряпав йому око, що воно заплющилося від крові.

З одним заплющеним оком і одним зігнутим коліном він використав проти мене звичний бійцівський прийом, про який попереджав Навін. Я ухилився, пірнув і підібрався досить близько, щоб дістатися пальцями його ключиці. Смикнув її вниз, укладаючи всю вагу свого тіла в цей прийом. Кістка піддалася, і Конкенон залементував, розмахуючи руками від болю.

Бійки у в’язницях не мають на меті просто почубитись. Вони мають закінчуватися перемогою і смертю.

— То ти отак? — вигукнув він, намагаючись вирватися від мене та тручи око.

— Саме так.

Він знову позадкував, але я впав на підлогу і схопив його за яйця, викручуючи їх під час падіння. Я не відпускав. Він незграбно впав, намагаючись захистити своє багатство.

Зіп’явшись навколішки, я щосили вліпив йому. Цього виявилося недостатньо, тож я ударив його ще раз.

Конкенон, сидячи на підлозі, розгойдувався. Він реготав, і ще й досі тримаючись за яйця цілою рукою. Він реготав, розгойдуючись туди-сюди, наче дитина на ковдрі.

— Ти шахраював, і цей чоловік буде моїм свідком,— мовив він, показуючи на Олега.

— А як щодо того шматка свинцю, яким ти бив мене минулого разу? Це що — було за правилами маркіза Лондондеррі? А винагорода за мою голову? Це все було чесно? Тепер ти отримав шанс замовкнути й хоч раз послухати. Дай мені спокій, Конкеноне.

— Ти брудно грав, синку,— вичавив він, силкуючись засміятися.— Знаєш, а тобі доведеться покаятись у цьому гріху.

— Якщо не припиниш нападати на мене, я каятимусь у більших гріхах.

— Знаєш, хлопчику, ти більше подобався мені мертвим,— зареготав він, заплющивши одне око, бо воно добряче-таки кривавило.— Говіндо, пристрель цього бісового каторжника. Стріляй цій лярві в голову.

Усе відбулося миттєво. Говінда ворухнув рукою. Олег витяг ножа, полоснув його по обличчю і відібрав у хлопця пістолет — хлопець і зморгнути не встиг.

Говінда заверещав від болю, розуміючи, що його гарненьке личко кіногероя відсьогодні отримало іншу роль. Олег угатив індуса його ж таки зброєю, і той затих.

Афганець і досі тримав у руці карти, неначе маленьке віяло. У мене в руці був ніж. Олег тримав пістолета.

— Друже, на твоєму місці я б тікав,— посміхнувся Олег, опустивши зброю.— Незважаючи на те, яка в тебе хороша техніка.

Афганець кинув карти і зник.

— Ти вивихнув мені ключицю, лярво,— сказав Конкенон, схиляючи голову набік.— Я навіть руки не можу підняти. Якби міг, то вирубав би тебе одним ударом, і ми обоє це знаємо.

— Дай... мені... спокій.

— Мила, мила, мила Лайза,— проспівав він.

Я знову йому вмазав. Він гепнувся навзнак на підлогу, розкинувши руки, але не відключився.

«Що ж робити? — подумав я.— Може, вбити його? Ні, хіба що він сам таке спробує». Конкенон лежав на підлозі з одним заплющеним оком і вивихнутою ключицею. Він навіть не намагався підвестися. Та все одно теревенив і сміявся, неначе це все було жартом.

Олегу це не сподобалося.