Тінь гори - Грегорі Девід Робертс

— Це що — ревнощі, Шантараме?

Я не ревнував. Коли зараз усе згадую, то знаю, що більше ревнував до російського письменника, бо той був класним хлопцем, ніж до Кавіти.

Але Кавіта образила мене своїми словами, і раптом я збагнув, що це і досі боліло. У моїй свідомості Карла не йшла до іншого кохання — вона ішла до когось, хто мене ненавидів.

Тієї ночі я не розповів Карлі, що мені сказала Кавіта. Я мав щось сказати. Я мусив зізнатися їй. Але це була важка ніч.

— Мадам Жу навідалася сюди у провулок і застерегла мене триматися подалі від Кавіти. Ти справді гадаєш, що безпечно з нею кудись їхати?

— А чого ти від мене хочеш? — обурилася Карла, вся вогонь і люта гордість.

— Карло, я хочу бути найближчим до тебе. Це гріх — використовувати таке проти мене. Припини ці ігри зі мною. Накажи мені або кинути тебе, або кохати усім серцем.

Її зачепило. Я таке нечасто бачив, щоб її виказали реакції обличчя або тіла, яких Карла не могла приховати.

— Я вже казала: ти маєш мені довіряти, що це ставатиме дедалі важче.

— Карло, не йди.

— Я поживу з Кавітою,— мовила вона, відвертаючись.— Не чекай.

Вона пішла геть. Я слідкував за Карлою до сходів, а потім кинувся до свого мешкання, щоб простежити за коханою, яка підходила до стоянки таксі біля кінотеатру «Метро».

Олег приєднався до мене. Вона сіла в таксі та зникла.

— Ти добряче запав, брате,— поспівчував Олег.— Твоя горілка — лайно, до речі, але ром — нічого. Ну ж бо, пити.

— Спочатку хочу помитися,— сказав я.— Потім підготую душ для тебе. Почувайся як удома.

Він зиркнув на мою вбогу кімнату: дерев’яна підлога сяяла, неначе віко лакованої труни.

— Гаразд,— мовив він.

Я стояв під душем, вмикаючи різні його режими. Воду в наш будинок привозили водовози і закачували нагору в спеціальні резервуари на даху. Усі жителі будинку користувалися водою з тих резервуарів.

Намагаючись марно не витрачати воду, я час до часу її вимикав, притулившись до стіни, аж поки всі перипетії з Конкеноном не зринули в пам’яті настільки раптово, що аж тіло почало здригатися, з’явилася нудота, і довелося знову увімкнути цілющу воду.

У світі, який ми створили для себе, це облуда — бути чоловіком, і облуда — бути жінкою. Жінка завжди є складнішою, ніж уявлення про неї, а чоловік завжди є складнішим, ніж обов’язок, покладений на нього. Буває, чоловіки співчувають, а жінки керують арміями. Буває, чоловіки виховують дітей, а жінки досліджують екзосферу. Ми не є лиш однією ідеєю, ми є дуже цікавими варіаціями одне одного. І чоловіки теж інколи плачуть у душі.

Мені знадобилося чимало часу, щоб стерти з обличчя емоції. Потім, поки мився Олег, я для медитації чистив свого пістолета і заховав його на потаємній поличці біля ліжка.

— Твоє мило просто лайно,— заявив Олег, витираючись.— Я дістану тобі трохи Р-мила. Воно зішкребе з тебе всіх молюсків.

— Ну, в мене їх практично немає,— відповів я, пропонуючи йому пляшку.— І мені подобається це мило.

Він простягнув пляшку назад, я випив і простягнув йому, він випив і знову повернув її, і я знову випив.

— Це ж моя футболка,— посеред цього дійства помітив я.

— Сподіваюся, ти не проти,— сказав він.— Так приємно натягти щось чисте! У попередній я прожив цілу геологічну еру.

— Залиш собі,— вирішив я.— Я маю ще.

— Я бачив. І дві пари джинсів. Ти маєш небагато речей, чоловіче. Якщо я позичу одну пару, ти не проти, коли підкочу їх знизу? Мені дуже подобається такий стиль.

— Та хоч до Уралу їх підкочуй, Олеже, але відкоти посмішку. Якщо ми ще хоч трохи вип’ємо, то це почне мене лякати.

— Зрозумів, друже. Менше посмішок. Ми, люди Р, надзвичайно швидко адаптуємось. У тебе є якась музика?

— Я ж письменник,— нагадав я, передаючи йому пляшку.— Звісно, тут є музика.

У мене була магнітола, з’єднана з уживаними боллівудськими колонками. Мені подобалось, як вони перетворювали всю музику на однакові звуки океану і однакові китові заклики з якогось підводного місця.

— Твоя музична система — лайно,— сказав Олег.

— А ти критичний бісів син, Олеже.

— Узагалі-то, я лише роблю собі примітки, ну, знаєш, тих речей, які можна дістати для тебе і вони будуть кращими за лайно.

— Що хочеш послухати, Олеже?

— А є «Клеш»?

Я увімкнув їхню пісню «Combat Rock», і він рвонувся по свою гітару.

— Перемкни на останній трек — «Death Is a Star»,— попросив він.— Я знаю, як її грати. Зіграймо разом.

Ми разом бринькали російсько-австралійсько-індійську акустичну версію, граючи водночас із далеким «Клешем» у готельному номері Бомбея. Ми грали пісню знову і знову, аж поки ідеально не синхронізували гру, і почали реготатися, неначе діти, коли все вдалося. А струни повідкривали порізи на моїх пальцях, і кров від бійки з Конкеноном заляпала гітару.

Ми вже занадто сп’яніли, щоб далі грати, але щойно ми припинили переживати з цього приводу, і взагалі переживати, як у моїй кімнаті з’явився посильний. Він був одягнений у форму посильного, кольору хакі, й тримав у руці послання.

— А ти звідки взявся? — здивувавсь я, похитуючись, аби тримати його у фокусі.

— Знадвору, сер,— повідомив він.

— Ну, добре. Що я можу для тебе зробити?

— У мене є повідомлення для вас, сер.

— Я не люблю повідомлень.

— Але ж це моя робота, сер.

— Маєш рацію. Скільки я тобі винен?

Я заплатив посильному і присів, роздивляючись послання. Я не хотів його читати. Англійці кажуть, що відсутність новин — це добрі новини. Німці кажуть, що відсутність новин — це відсутність поганих новин. У цьому я приєднуюся до німців. Щось усередині мене — і досі не знаю, воно рятує чи занапащає,— завжди твердить, що варто рвати повідомлення не читаючи, незважаючи на адресата. Інколи я до цього дослухаюся. Але я мусив прочитати послання — на той випадок, якщо це стосувалося Карли. Це був не той випадок. Повідомлення було від Близнюка Джорджа.

Дорогий Ліне, старий друже. Ми зі Скорпом пішли у джунглі. Ми шукаємо того гуру, щоб зняти прокляття. Навін дав нам гарну ниточку, тож завтра починаємо з