Тінь гори - Грегорі Девід Робертс

— Чому ти посміхаєшся? — поцікавивсь я.

— Я посміхаюся,— пояснила вона,— бо ти навіть не уявляєш, яка ти гарна людина.

Я насупив брови. Люди, друзі, вороги занадто швидко змінювалися навколо, неначе я був останнім, хто прокинувся під час атаки.

— Чару і Парі — самотні дівчата з широкими поглядами,— розповіла вона.

— Що за дідько?

— Тебе вони також вважають цікавим,— мовила вона.— Це все, що я хочу сказати.

— Усі ми цікаві.

— Ти справді кохаєш Карлу, правда ж? — запитала вона, знову посміхаючись, зовсім не нагадуючи тигрицю.

— Навіщо ти їдеш у нетрища, Діво?

— Там жіноча вечірка. З гордістю зізнаюся, що я там почесна гостя. Я хотіла запросити тебе. Скажеш, якщо це не найкраща пропозиція за останні двадцять хвилин.

Була моя черга сміятися. Може, Діва справді змінилася. З людьми таке іноді відбувається.

— Почесна гостя, га?

— Нумо, Рибко,— посміхнулася вона, закидаючи ногу на мотоцикл позаду мене.

Ми припаркувалися перед нетрищами і пройшли провулками, прикрашеними квітами. Довгі рясні гірлянди з’єднували всі будинки. В освітлених лампами сутінках нас супроводжував зі смолоскипом племінник Джонні — Елі. Він зупинявся біля кожного гарного букета, обводячи смолоскипом по краю, щоб ми могли помилуватися кожною квіточкою. Він одягнув свій найкращий одяг, який зберігався для молитовного зібрання, як і всі інші, хто траплявся нам у тих провулках.

Нарешті Елі привів нас до відкритого майданчика, який у нетрищах використовувався для весіль і фестивалів. Пластикові стільці стояли широким півколом довкруж невеличкої сцени. Майданчик швидко заповнювався.

Жінки збирались у залитому світлом смолоскипів саду кольорових суконь, в їхнє волосся було вплетено квіти франджипані, їхній сміх злітав, неначе птахи на заході сонця.

Чару і Парі прибули з Олегом. Потім до юрби приєдналась Кавіта з Навіном і Карлою, які йшли за кілька кроків позаду неї.

Карла.

Вона помітила мене і всміхнулася. О відчуття всередині, коли кохана жінка тобі посміхається, о ті списи відваги, о той дощ!..

Люди закликали Діву до промови. Дівчина знайшла вільну місцину, де всі могли бачити її маленьку постать, але промова була ще менша.

— Я дуже, дуже хочу вам подякувати,— почала на хінді вона.— Оскільки ви врятували мені життя, я знаю, що ми здатні на будь-що разом. І відтепер я повністю з вами. Я підтримуватиму чесне переселення нетрищ у пристойні безпечні комфортні будинки на іншому кінці міста. Я присвячу себе цій справі й залучу всі наявні ресурси.

Жінки аплодували, чоловіки аплодували, а діти стрибали навколо, неначе земля стала занадто спекотною, аби витримувати щось триваліше за шалені стрибки. Музики грали так шалено, що всі аж оглухли.

Галявину підготували до трапези, розстеливши на землі довгу блакитну церату. Замість тарілок порозкладали бананове листя, щоб на нього класти їжу для гостей. Я вже поїв, але неможливо було відмовити, та й це погана прикмета.

Ми посідали рядочком. Чару й Парі сіли боком, бо їхні дизайнерські спідниці були занадто короткі, але дівчата не зважали. Їхні очі розширились, неначе дівчата роздивлялися левів у Африці.

Це вперше вони опинились на боці вбогих. Їх відштовхували, шокували й жахали черв’яки в їжі. Але їх усе це також захоплювало, а захоплені індійці потрапляють на гачок.

За велінням Долі Кавіта сиділа праворуч, а Карла — ліворуч від мене.

Подавали вегетаріанський бір’яні[139], кокосову пасту, бенгальські спеції, кашмірські делікатеси, запечені в тандирі[140] овочі, огірковий і томатний йогурт, жовтий дал, смажену на сковорідці «вок» цвітну капусту, окру і моркву. Це все роздавала нескінченна шерега людей, які посміхалися працюючи.

— Цікавий час для вечірки,— звернувсь я до Карли.

— Якби ти поцікавився цим місцем,— втрутилася Кавіта, нахиляючись, аби піймати мій огляд, чи душу, чи щось інше,— то знав би, що це перезмінка — єдиний час, коли денні й нічні працівники можуть зібратися разом.

Яке безглуздя! Я жив у цих нетрищах, а Кавіта ні, й вона мало чого могла мене про них навчити.

— То ти справді не заспокоїшся, Кавіто?

— А чому я маю заспокоюватися, ковбою?

— А може, ти краще передаси мені гострий чатні? — попросила Карла, намагаючись нас примирити.

Я передав його, мої очі на мить зловили погляд Карли.

— Втік, коли померла Лайза,— не вгавала Кавіта.— І тепер теж тікаєш.

— Гаразд, Кавіто, може, просто скинеш цей тягар зі своєї душі?

— Це погроза? — зло примружилася вона.

— Як правда може бути погрозою? Я просто вже втомився грати в ігри, пов’язані з докорами сумління. Я приїхав до цього міста зі своїм хрестом. Мені не треба, щоб ти на мене навалювала ще один.

— Це ти її вбив,— заявила вона.

Цього я не чекав.

— Заспокойся, Кавіто,— сказала Карла.

— Мене там навіть не було. Ми були в різних країнах. Тож це ти мала бути насторожі, Кавіто.

Вона здригнулася. Їй було боляче, а я цього не бажав. Я лише хотів, щоб вона не завдавала болю мені. Її очі наповнилися сльозами, неначе снігові замети нутряного світу.

— Я кохала її,— повідомила вона, і замети пролилися сльозами.— А ти лише використовував її, чекаючи на Карлу.

— Зараз ідеальна мить, щоб усе припинити і зосередитися на святі,— нарешті мовила Карла.— Припиніть ці чвари, обоє, і станьте чемними гостями. Ми тут не заради себе. Ми тут заради Діви, яка теж багато витерпіла.

Я вдав, що їм, і на деякий час Кавіта теж начебто припинила. Та нам обом швидко урвався терпець.

— Це ти мав померти на тому ліжку, сам-один,— сплюнула Кавіта, втративши контроль.

— Угамуйся, Кавіто,— тиснула Карла.

— Немає чого відповісти, Ліне?

— Зупинися, Кавіто,— попередив я.

— Це все, що ти можеш?

Я почав підводитись, але вона потягнула мене за рукав.

— А хочеш дізнатися, що вона казала про тебе, кохаючись зі мною?

Я мусив стриматися. Але я цього не зробив.

— Знаєш, Кавіто, ти працюєш у газеті, яка продає зілля для білошкірих країні, заселеній людьми зі смаглявою шкірою,— сказав я.— Ти говориш про екологію — і береш гроші за рекламу нафтових і вугільних компаній. Ти повчаєш людей, які носять хутро, і приймаєш рекламу від птахофабрик, що годують курей хімією, та від виробників гормональних гамбургерів. Твої економісти пробачають банкірам, хай що ті зроблять, твої редакційні сторінки подають думки