Тінь гори - Грегорі Девід Робертс

однобоко, а твоя критика — це муха на слоні нетерпимості. Жінки на твоїх сторінках — це ляльки, а чоловіки — мудреці. Ти прикриваєш стільки ж злочинів, скільки розкриваєш, і ти проводила кампанії проти безневинних людей лише заради збільшення накладу, і ми обоє це знаємо. Зійди зі свого трону, Кавіто, й облиш мене.

Кавіта глянула на мене палючими очима, з яких нічого не можна було відчитати, але, може, в них і не чудо чого читати, бо Кавіта промовчала.

Я підвівся, вибачився і сам пішов крізь нетрища. В одному з провулків, заповненому крамничками, мене наздогнав Навін.

— Ліне,— почав він.— Зачекай.

— Як твоє втрачене кохання? — запитав я.

Я зачепив його за живе, навіть не усвідомлюючи. Він випустив з клітки злостиве обличчя.

— Це ти до чого? — прогарчав він.

— Знаєш, Навіне, ти мені подобаєшся. Але це справді не дуже вдалий вечір, аби грати в образи.

Я пішов далі, але біля самого мотоцикла на широкій вулиці, де ще й досі гралися діти, хтось швидко і тихо підійшов до мене ззаду.

Я розвернувся та схопив цього когось за горло однією рукою, а другою тримав ножа, і лише потім усвідомив, що це Карла.

— Ти зловив мене, Шантараме,— сказала вона, коли я її відпустив.

— Я завжди тебе ловлю.

Вона не відійшла від мене.

— Отак підкрадатися до людей небезпечно, дівчино,— мовив я, зімкнувши руки в неї на спині.

— Небезпечно? Як по-американському!

— Ти навіть не уявляєш, яким американцем я можу сьогодні стати.

— А це не небезпечно?

— Може, й ні. А може, мені треба повісити дзвіночка на твого браслета.

— Може, і треба,— муркотіла вона.

Я поцілував її, присівши на мотоцикла, і молився, щоб ця жінка ніколи не пішла.

— Ого,— вислизнула вона.— Ти вже готуєшся вторгнутись у Трою, а кораблі ще навіть не допливли.

— Хай що це означає,— заявив я,— ти можеш усе пояснити в горизонтальному стані?

— У мене чи в тебе? — розсміялася вона.

— Будь-де,— вирішив я.

Вона знову розсміялася.

— Це все якось неправильно,— випалив я.— Після гори ми ще не були разом. Тобі не здається, що це було дуже давно? Бо мені здається, що дуже.

Я навіть міг жартувати. Вона сміялася дедалі сильніше після кожного мого слова. Навіть почала благати мене зупинитися, бо вже почала задихатися.

— Ти зводиш мене з глузду, Карло. Знаєш це почуття, коли щось здається абсолютно правильним? Я так почуваюся лише з тобою.

Вона вже не сміялась, а оглядала мене з голови до ніг, Не знаю, що саме змушує людей оглядати мене з голови до ніг, але таких чимало.

І тут Карла поцілувала мене. Я поцілував її. Дощ, хвиля і те місце в нутрі, де ми танцюємо краще, ніж насправді: вона мене поцілувала!

А потім вона дала мені ляпаса.

— Дідько! А за що?

— Зберися,— наказала вона.— Я гадала, що ми вже про це розмовляли. Я вже казала тобі. Або ми в цій грі разом, або я в ній сама. Це твій вибір, а не мій.

— Справедливо. Погоджуюся. Що за гра?

— Я кохаю тебе, Шантараме,— зізналася вона, вислизаючи.— Але зараз мені потрібна Кавіта. У мене є план, і я не можу тобі його розкрити, пам’ятаєш? Вона потрібна мені, й ти маєш бути вищим за це.

Почали гавкати собаки, і Карла побігла назад у нетрища.

Я нічого не зрозумів, окрім власної ролі, й навіть не повністю розумів ту власну роль. Але принаймні я знав, що повернувся в Карлавіль. Я ще й досі відчував і її ляпас, і її поцілунок.

Розділ 64

Відтоді два тижні я не бачив Олега. Він на деякий час знайшов новий диван, а Діви знайшли собі нову іграшку. Наступного дня після його зникнення я взяв таксі й забрав побитого мотоцикла, якого він залишив на узбіччі. Я довго розмовляв з мотоциклом, переконуючи його, що навіть якщо моє серце належить іншому транспортному засобу, я усе одно захищатиму його в майбутньому, особливо від російських письменників. Він довіз мене додому без пригод, а двигун усю дорогу наспівував свою пісню: сміливий мотоцикл, не готовий до смерті.

Я займався об’їздами від ранку до ночі, допомагав хорошим людям з їхніми позиками і збирав гроші у непорядних боржників, обмінювався смішними жартами та ще смішнішими обрізами, час до часу ляскав нахабних міняйл по вухах і ставав навколішки для молитви, залишав пожертви у церквах і храмах, щоб мене благословили з неба, давав хабарі копам і солдатам компанії, щоб мене благословили з землі, годував бідняків біля мечетей, виганяв нахабного сутенера зі своєї зони, а ще посів третє місце у змаганнях з метання ножів, на яке пішов, аби дізнатися, хто кидає їх краще за мене: це завжди корисно знати. Так чи так, золоті дні перетворилися на посріблені ночі.

За кілька тижнів після Олегового дезертирства я саме повертав до «Леопольда», уявляючи тамтешнє вегетаріанське рисове карі й помираючи від голоду, як на трасу вилетів чоловік, зупинивши мене посеред дороги. Це був Стюарт Вінсон.

— Ліне! — волав він.— Я скрізь тебе шукав. Запаркуй уже цього клятого торохтливого мотоцикла, друже.

— Пригальмуй, Вінсоне,— сказав я, заспокійливо поплескавши по паливному баку.— Добирай слова, чоловіче.

Він кліпнув на мене, а потім на мотоцикла.

— Що?

— Угамуйся, чоловіче. Ти створив затор посеред дороги.

Транспорту доводилося нас об’їжджати, а відділок Колаби був не дуже далеко.

— Це серйозно, Ліне! Прошу, зустрінься зі мною в «Леопольді». Я зараз саме туди йду.

Він рвонув крізь потік транспорту до «Леопольда», а я, порушуючи правила, розвернувся, розганяючи автівки, а потім, так само порушуючи правила, припаркувався.

Я зайшов, коли Вінсон канючив у Солоденького столик. За столиком Дідьє була лише табличка «Зарезервовано». Я вручив цю табличку Солоденькому і присів. Вінсон приєднався.

Він мав паскудний вигляд. Його здорове обличчя серфінгіста змарніло відтоді, коли ми востаннє бачилися, а на високих вилицях залягли темні кола замість оптимізму.

— Ситуація вимагає пива,— звернувся до Солоденького я.

— Ви що — гадаєте, тут немає інших відвідувачів? — запитав сам себе Солоденький, повертаючись на кухню.

— Ти все скажеш до чи після пива? — поцікавивсь я.

Мені це здалося обґрунтованим запитанням. Зі мною бувало і так, і так, і я знаю, що це мов одна й та сама історія, але розказана