Слідами вигнанця - Григор Угаров

Павлові слова, на перший погляд прості й зрозумілі, геть спантеличили хлопчину. Домбо нічого не відповів, але почуте приголомшило його. Потому він довго міркував про це й часто розпитував Павла, звідки беруться лихі білі й звідки — добрі. Нарешті розтлумачив усе по-своєму: лихі білі — то друзі злого духа Тали Монгонго.

Днів за два по тому, прогулюючись палубою, Павел натрапив під фок-щоглою на Домба. Хлопець лежав долілиць, тримаючи в руках клаптик паперу, і то підносив папірець до очей, то дивився на нього здаля. Павел обережно підійшов ближче, та негреня, певно, помітило це, бо схопилось на рівні ноги, швидко зібгало папірець і хотіло викинути його за борт. Але Павел устиг перехопити Домбову руку.

Те, що він побачив, дуже здивувало його: малий намагався писати літери латинського алфавіту! А надто старанно повиводив велике «Д». Увесь аркушик був помережаний кружальцями. По ріжках аркушика видно сліди кількох невдалих спроб написати «М».

Збентежено дивлячись на свої босі ноги, Домбо пояснив: Гонсалві навчав його малювати ці знаки, які буцімто складуть на папері Домбове ім'я. Потім, неначе аби перевірити, чи справді так, він підвів очі на Павла.

— Що каже оце? — показав на першу літеру.

Павел прочитав уголос. Негреня пустило оком бісики й усміхнулось.

— А це літера «О», — додав Павел.

— Гонсалві теж кажи «О»! — зрадів Домбо і втупився в таємничі «живі знаки» білих людей.

Сівши на мотку корабельних канатів, Павел витяг з кишені олівець, підмостив під аркушик кобуру пістолета й вивів кілька кружалець та великих літер. Потім написав ім'я «Домбо» цілком, показав хлопцеві й по складах прочитав уголос. Малий повторив. А коли сам узяв олівець і спробував послинити його, Павел дав йому по пальцях щигля.

— Олівець слинити негоже! — попередив він.

— Добре, гамба! Домбо не слинити вже! — відповіло негреня, затисло олівець у довгих чорних пальцях і повільно, щосили натискаючи, вивело латинське «В». Але замість поставити паличку позаду кружальця, поставило її попереду. Павел виправив.

Так закінчився перший урок.

«Севастополь», розтинаючи хвилі, йшов уперед. Над безмежним водяним простором ширяли альбатроси та буревісники. За кормою тяглася довга пінява смуга.

Матросов стояв на капітанському містку й крізь бінокль напружено вдивлявсь у обрій, незворушно спокійний і суворий. Але, зовні суворий, він був людиною доброї й лагідної вдачі, по-батьківському турботливий щодо підлеглих. Навколо капітана метушився жвавий Черкасов, без угаву бубонів своїм густим басом.

Двоє матросів, голі до пояса, грали в карти у холодку під вітрилами. Обіч них боцман Микита Степанович, рудий дідок з маленькими неспокійними очицями й сивим пасмом у породі, чистив новий драгунський карабін. Мугикаючи пісеньку, він часто наставляв цівку проти сонця і явно милувався зброєю, його негучний і хрипкуватий голос жебонів, наче кода, що продирається густими очеретами:

— Малий хід! Тримай ліворуч! — гримів у рупор Черкасов.

Корабель лавірував поміж визубнями гострих коралових. рифів, утворених мільйони років тому химерним тваринним світом океану.

— Ще ліворуч! — лунали короткі команди. — Право-ру-уч!

Павел дивився в розгорнену карту й червоним олівцем виводив по блакитному океанові тоненьку звивисту лінію.

Поруч азартно вигукували матроси:

— Винівку! Клади винівку, кажу!

— А дзуськи! Короля не хочеш?

Павел згорнув карту, поклав у кишеню й прислухався до перегуку гравців.

— Короля! Вони мені й так у печінках сидять, оті королі та царі!

Кучерявий рябий матрос постукав люлькою об ніготь пальця й глянув через борт:

— Чи ти ба! Вже й Коморські острови!

— Значить, уже Комори! — полегшено зітхнув другий.

На обрії вимальовувалась горбкувата смуга землі, схожа на темний тулуб кита, що виринає з морських глибин.

Павел згадав, що на цих островах, розкиданих між континентом і Мадагаскаром, Сілва Порту колись висадив іспанських авантурників.

Балканов стояв, утупивши очі в темну криву смужку суходолу, коли до нього підступив Матросов.

— Ну, географе, ось ми вже й проминули це кляте кладовище! — спокійно проказав він і відкинув блискуче вічко своєї люльки. — Незабаром зійдемо на суходіл. Наберемо прісної води.

— А де ми кинемо якір? — запитав Павел, глянувши капітанові в обсмалене вітром обличчя.

— У Мозамбіку, — відказав Матросов і замислено погладив гостру бороду.

Вони сперлись на борт і закурили. Вільні од вахти матроси лагодили одяг, загоряли на сонці, а Домбо, лігши долілиць, притримував однією рукою клаптик паперу й, старанно слинячи недогризок хімічного олівця, малював знаки, що з ними білі люди розмовляють, мов з живими істотами. Але, вгледівши Матросова та Балканова, які жваво гомоніли, він засоромився, схопивсь на ноги й утік геть.

Сонце стало на вечірньому прузі. Небосхил зайнявся червоним полум'ям. Здавалося, захід кропив океан розтопленою міддю.

Потім, як звичайно буває в цій частині земної кулі, раптом упала чорна тропічна ніч.

Вітер посилився, здійнялися хвилі. Нервово залопотіли полотнища. Линви напнулися, щогли зарипіли, й корабель ще швидше помчав уперед.

З кают-компанії долинули звуки баяна й дружні чоловічі голоси. Капітан прислухавсь і всміхнувся:

— Розважаються наші хлопці!

Разом з Павлом Матросов увійшов до кают-компанії. Повновидий, рум'яний, веснянкуватий парубок, спритно перебираючи пальцями перламутрові ґудзики, грав на баяні, а матроси, примружившись і стиха погойдуючись у такт музиці, співали тихо, з почуттям. Посеред гурту, розімлілий від музики, сидів боцман Черкасов і посмикував себе за сережку-гривеник.

У приміщенні було парко. Попід стелею пливли сизі хмари диму.

Матросов сів, кахикнув, щоб прочистити горло, а тоді, обійнявши однією рукою баяніста, заспівав і собі.

Згодом несміливо, навшпинячки, зайшов Домбо. Вгледівши Павла, підійшов до нього п сів поруч просто