Слідами вигнанця - Григор Угаров

— А гамба має бохобохо? — запитав Домбо, наздогнавши Павла.

— Ні, — відповів той, здогадавшись, що мовою Домба «бохобохо» — це великий будинок. — Такі бохобохо мають лише ті, хто торгує людьми з твого племені, та ще власники кораблів, таких, як «Каталонія». Люди працюють, а багаті користуються з їхньої праці. Зрозумів?

Але не так сплоха було негреняті зрозуміти все це. Воно не мало чіткої уяви про світ, про будову держави, та ще й португальської мови не знало до ладу. Отож Домбо ніяк не міг збагнути, чому це одні білі мають кораблі, а інші — ні; одні мають великі бохобохо, а інші ночують на бруківці просто неба; одні вбираються в розкішний одяг, інші — в лахи; одні ситі, а інші — голодні.

Домбо пояснив, що в нього в племені всі мають хижки. Впольовану дичину розподіляють нарівно. Плоди зносять до спільної комори, а тоді всі одержують однакову пайку. Гуртом обробляють землю, гуртом збирають урожай маніоки, кукурудзи, ямсу. В лісі деруть дикий мед та віск, збирають кокосові горіхи, плоди хлібного дерева — і знову таки розподіляють усе це поміж членами племені. А коли пощастить виміняти за слонячі ікла солі та тютюну, то й це все нарівно ділять між усіма жителями селища.

— У наш плем'я краще, гамба! — зробив висновок Домбо. — Але лихі білі прийшли з вогненними луками й розігнали плем'я.

«Прокидається таки негренятко!» — подумав Балканов й уважно глянув на серйозне хлопчикове обличчя.

Вони приблукали на курний майдан. Маленькі перехняблені крамнички та майстереньки належали здебільша болгарським ремісникам. Низенькі, з пооблуплюваними вивісками, геть обчіплені вуздечками, недоуздками, дерев'яними сідлами для віслюків та мулів, свитками з грубого домотканого сукна, чорними гайтанами — шнурками для оздоблення національного одягу, гетрами, разками намиста та червоними китицями для конячої збруї.

У крамничці, куди зайшли Павел та Домбо, крізь запорошені шибочки насилу продиралося денне світло. З темного кутка, мов синий пацюк, виповз горбатий крамар в окулярах і зустрів відвідувачів цілою зливою вихвалянь власних товарів.

Він часто-часто блимав, крутив головою, вимахував руками, а очиці йому лукаво світилися.

Насамперед Павел купив для Домба кілька разків намиста й тут же начепив йому на шию. А коли подарував малому ще й гарне наруччя із дрібних пацьорків, то щасливішої за Домба людини не було на всьому світі. Потім Балканов понакуповував ще цілу хуру різних стрічок, намиста, шовкових ниток та барвистих ситців. З другої крамнички понабирав ножів з дерев'яними колодочками, добрий десяток маленьких сокирок, теслярського знаряддя, кишенькових ножичків, цвяхів, цигарок тощо.

Поки що все йшло гаразд. Домбо ні на крок не відступав од Павла. Лише іноді сідав, обхопивши худі колінця руками, й сумував за Гонсалві, але Балканов робив усе можливе, аби розвіяти його тугу. Намагався ставитись до нього навіть краще за самого штурмана. Поводився з ним як з рівнею. Називав його так само, як і Гонсалві, другом.

Але негреня, нема-нема, та й спитає про Гонсалві.

— А ми ще його побачимо?

— Авжеж, Домбо! Ми знову повернемося й зустрінемо твою «Каталонію»!

Але Домбо недовірливо похитував головою. Єдине, що його втішало, — це повернення в країну свого племені, де лишився батько. Це розбурхувало хлопчикову уяву, й він чимраз частіше посмикував увечері струну марімби або ніжно гладив разки намиста з перламутрових та скляних зерняток, призначених для людей його племені, й мугикав своїх африканських пісень.

За десять днів, як і домовлено з Гонсалві, Павел та Домбо віддалік од Золотого Рогу чекали на прибуття «Севастополя».

Сонце давно зайшло. Стамбул оповивали синюваті присмерки. Небо було захмарене й непривітне. В затоку запливали вітрильники, баржі та торговельні кораблі. На березі тільки коли-не-коли промайне людська постать і, мов тінь, розтане в напрямку до міста. Павел Балканов з маленькою борідкою й коротко підстриженими вусами, у формі португальського матроса, з новим пістолетом у жовтій кобурі на паскові смоктав бурштинову люлечку. На великому клунку обіч сидів замислений Домбо.

Все було готове для далекої подорожі. Африканські племена цікавили сокирки, ножі та прикраси: гроші в них не в пошані. Через те у клунках було намисто, перламутрові чотки, кухонні й кишенькові ножі, сірники й тютюн, атрибути похідної аптечки тощо.

О дев'ятій за місцевим часом у сутінках вималювався силует великого корабля. З палуби стриміли жерла гармат. Білими крилами лопотіли вітрила трьох щогл. Пароплав користався з ходового вітру, щоб заощадити вугілля.

Пролунало один за одним три сюрчки. Пароплав стишив хід і розвернувся. Потім повільно пішов до берега. Павел нетерпеливився. Якщо це «Севастополь», то він повинен зупинитись і вислати до берега шестимісного човна.

Географ дістав з кишені зібганий папірець, засвітив сірник і, піднісши написане до очей, прочитав: «Судно «Севастополь», капітан — Матросов, штурман — Андрій, керманич — Рибкін, боцман — Микита Степанович».

Заскреготали блоки, од корабля відокремився великий довгий човен і, наче рибина, ковзнув до берега. На кормі маячіла людська постать. Друга швидко веслувала. Павел напружено вдивлявсь у сутінки. Серце йому в грудях мало не вискакувало. «Вони чи не вони? — питав він сам себе. — Може, я помиляюся?»

Ні, помилки не було. Човен, розітнувши хвилю, врізався носом у пісок. З човна вихилився високий, кремезний довгобородий матрос і забубонів густим басом:

— Сілва Порту?

— Сілва Порту до ваших послуг, — відповів Павел, як і домовлено з Гонсалві.

Бородатий боцман простяг руку і вхопився за прибережний кущик, бо човен змивало хвилею в морс.

— Давай, братику, чого озираєшся! Бережи секунди! — суворо, з докором прошепотів бородань.

За якусь мить вантаж опинився в човні, а два таємничі пасажири теж не загаялися. Микита Степанович махнув рукою. То був сигнал вирушати. Озвався плюскіт весел, і човен полинув темною, як коломазь, водою.