Українська література » Пригодницькі книги » Слідами вигнанця - Григор Угаров

Слідами вигнанця - Григор Угаров

Читаємо онлайн Слідами вигнанця - Григор Угаров
з негреням. І тепер ось настала мить, коли треба сказати хлопчикові всю правду. Павел мусив узяти Домба з собою як людину, що знає мови кількох африканських племен. Домбо буде йому водночас і супутник, і товариш, і перекладач.

Все обговорено до найменшої дрібниці. В Криму Гонсалві зустрінеться з капітаном Матросовим: корабель «Севастополь» дорогою до Атлантики, де збирається полювати китів, зупиниться на умовленому місці. До берега пристане човен. Боцманові, який сидітиме в човні, Павел скаже пароль…

— Гамба! Кажи, що гамба хоче робити? — тремтливим од хвилювання голосом повторив хлопець.

Гонсалві не витримав. Пригорнувши до себе негреня, глянув у його повні сліз очі, поклав руку йому на плече й розповів усе, що вони вирішили з географом сю ніч.

Домбо слухав, а плеченята йому легесенько здригались, очі злякано блимали, велика сльозина покотилась по чорній щоці й заяскріла проти сонця бісерним зерням.

Невідомо, що саме було причиною — чи спомин про рідний ліс, про селище, про плем'я, про батька, чи довго тамований сум за батьківщиною, але Домбо не заголосив, не вчепився рученятами гамбі за шию, як чекав Гонсалві, а лише тихо заплакав, глянув на нього лагідними, довірливими очима й хитнув головою на знак згоди.

— Гамба, Домбо знову повертайся до Гонсалві? — зажурено прошепотів він, ковтаючи сльози.

— Авжеж, друже мій! Ти знову повернешся на корабель, і з тебе буде добрий. матрос, — підтвердив Гонсалві, розчулений щирим сумом негреняти.

Домбо, уявивши собі, як він повернеться на «Каталонію», як убереться в матроську форму, раптом примружив очі й усміхнувся.

Щоб переконати малого в своїй щирості, Гонсалві поліз до шухляди, витяг звідти новий пістолет у жовтій шкіряній кобурі, клякнув і сам причепив його негреняті до паска. Очі в Домба засяяли радістю. Він помацав шерехату ручку пістолета. Гонсалві добре знав, що означає для негреняти «вогнений лук». Ще в океані, коли Гонсалві навчав Домба стріляти, ця «таємнича машинка», яка «випускає вогненні стріли», спочатку жахала малого, але згодом почала притягати, наче магніт. Після кожного пострілу Домбо здивовано блимав на пістолет, а тоді лагідно гладив його рукою. За два місяці він уже добре володів зброєю, стріляв на диво влучно, але зброя так й лишалась для нього річчю, оповитою таємницею, приступною тільки білим людям. Одного разу він запитав: чи справді у вогненному луці сидить жива сила? Це, мовляв, стверджували чоловіки їхнього племені. Білі люди — чаклуни, вони замкнули ту силу в залізо й примусили її страхітливо гриміти.

Найважче лишилось позаду. Гонсалві й Павел полегшено відітхнули. Домбо побіг пакувати свої речі.

За спільно складеним планом треба було налаштувати два пістолети, торбинку патронів для особистої охорони, фальшивий пашпорт на ім'я Сілви Порту, з яким географ подорожуватиме португальськими колоніями. Рушницю привезе з собою штурман «Севастополя». Тепер лишається подбати про кошти. Павлові треба негайно надіслати до Софії телеграму з проханням переказати певну суму грошей.


II

Боцманський ріжок утретє розітнув повітря. «Каталонія» здійняла якір. Палубою сновигали матроси. За бортом тихо гомоніло розбуджене море. Подекуди на його поверхні спухали хвилі, схожі на темні прозорі міхури. Вітрила лопотіли під подихом уранішнього бризу. Шовковий португальський прапор, тріпочучи од вітру, виблискував, мов опал.

За хвилину-другу пролунав сигнал рушати. «Каталонія» легенько ворухнулась і, мов попелястий морський птах з білими крилами, підірвалась од причалу. Штурман стояв на палубі й махав своїми здоровенними руками. ІІлнел почув позад себе затамоване схлипування — то плакав Домбо. Він стояв, простягти руки вперед, туди, де на хвилях погойдувався корабель, і неначе намагався дотягтися до свого любого гамби Гонсалві.

Павел і Домбо стояли на березі, доки «Каталонія» зникла за обрієм… Порт потроху прокидався. Попід берегом повільно повзли біржі й невеличкі вантажні суденця. За ними, Мої» сарана, сунули рибальські човни. Серед людського гамору та галасу чути було, як торохтіли вози, іржали коні, ревли віслюки, рипіли немащені колеса: «Шербет! Шербет![33] — вигукували хрипкими голосами продавці. «Боза, солодка бозичка![34] — протяжно співав якийсь албанець. «Салеп! Салеп![35] — горлав старий турок з цапиною сивою борідкою.

Цілі метки вантажників у лахах з товстелезними мотузками за плечима ледачкувато порозлягались на сонці, не випускаючи з зубів довгих люльок. Рій замурзаних турченят з неймовірним вереском подався назустріч розкішній європейській яхті, що саме кидала якір у бухті Золотий Ріг. З навколишніх руїн та хиж сходився старцюватий люд, що сновигав у порту й пропонував свої руки за шмат хліба.

Таким літнім ранком Стамбул відкриває своє справжнє обличчя — дахи та жебри працелюбного народу і розкіш та блиск беїв, пашів і багатих урядовців.

Павел та Домбо насилу продерлись крізь цей натовп.


III

Вузенька й крива брукована вуличка привела двох перехожих до високого муру з широченною ґратчастою брамою. Крізь грати виднівся розкішний парк. З глибини його з-під густих кипарисів визирав білий палац із мармуровими сходами. Над золотавим піском алеї посхиляли віти старі смоковниці, плакучі верби та різні південні чагарі. Троянди поширювали в повітрі п'янкі солодкуваті пахощі. Підперши мур спиною, обіч брами куняв миршавенький сивий дідусь, сліпий на одне око.

— Агов, діду! — гукнув Павел. — Як потрапити до Хатпазару?

Турок спросоння сіпнувся й підвів голову.

— До Хатпазару? — перепитав він і замислився. Потім ціпком накреслив на землі цілий лабіринт вулиць.

— А що отам? — показав рукою Павел на палац у парку. — Музей?

— Цитьте — приклав дідусь палець до губів. — Де там музей! Це палац Шекир-паші! Тут у нього гарем з двадцятьма красунями.

А ще старий пояснив, що коли хто проїздить поблизу гарему, той повинен обмотувані коням копита ганчірками, щоб не цокали, її дзвіночки затикати соломою.

Балканов

Відгуки про книгу Слідами вигнанця - Григор Угаров (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: