Слідами вигнанця - Григор Угаров

…За півгодини «Севастополь», стрункий гарний китобоєць із круглою кормою та гострим носом, пристосований для далекої плавби, безгучно віддалявсь од Стамбула…

…Але все це сталося давним-давно. Давно вже лишилися позаду Суец і Червоне море з яскравими водоростями, які забарвлюють морську глибінь, і хмари сарани, що тайфуном прогули над кораблем; залишилась позаду й Аденська протока, й Протока Сліз, де ось уже п'ять років лежать на дні «Реженерадуш» та славетний капітан Сілва Порту. А тепер перед очима вдень і вночі було лише безмір'я океану, що інколи скипало, здиблювалося й із шаленим ревінням вергало на китобоєць спінені від люті гребінчаті свинцево-зелені хвилі.

Але потому наставали дні, коли Індійський океан, наказившись досхочу, стомлений і знесилений, лежав лагідно й тільки тремтів, неначе зітхав уві сні. Сонце, мов припнуте до зеніту, сипало жаром і полум'ям. Від спеки на палубі годі було всидіти. Залізна обшивка корабля розжарювалась, аж повітря над нею леліло, і єдине місце, де ще людина могла знайти собі захисток, був холодок під вітрилами.

У такий час Павлові здавалося, ніби його смажать на рожні. Розхристаний, майже голий, важко сапаючи, він марно обмахувався якимось шматком картону, а тим часом Домбо, дитя Африки, був геть байдужий до того пекла.

Блакитний китобоєць стрімко линув уперед. Він уже проминув і мальовничі береги Єгипту, і Судан — країну-зоосад, і Ефіопію, й Сомалі, й Танганьїку…

Зараз керманич Андрій Черкасов управно маневрував у небезпечній Мозамбіцькій протоці. Трохи нахилившись, наставивши вперед гостру, мов клин, рудувату бороду, поривчастий Черкасов раз у раз повертав голову то в той, то в інший бік, мружив проти сонця гострі карі очі й стріпував саморобною сережкою-монеткою. Вітер гув у лаштунках і зривав піну з хвиль, що шаленіли на всьому неосяжному просторі.

Домбова літера. Поморські острови. Полювання на акул. Чорні акробати. Жертва корабельної катастрофи. Домбо застерігає. Сімоне Альварес добуває собі пістолет. Зазіхання канцлера. Перші кроки Африкою. Работоргівець

Павел задумливо стояв, спершись на поруччя, й з несподіванки аж сіпнувся, коли хтось доторкнувся до нього.

— Гамба хворий?

Поруч був Домбо. Він дивився на Павла сумними очима, й довірливий погляд та співчуття, що відбилося на його чорному личку, викликали в серці географа ту особливу приязнь, яка буває тільки до близької людини.

Чи довго простояв отак, спершись на борт, Павел Балканов і сам не сказав би. Він геть виключився з корабельного життя. І чого тільки не передумав за цей час, де тільки не побував уявки! Ніби щоб звільнитись від спогадів і повернутися до дійсності, географ заплющив очі й трусонув головою.

— У мене нічого не болить, — поклав він руку хлопчикові на плече. — Звідки ти це взяв?

— Хворий, гамба, хворий! — настирався малий.

— Та ні-бо, друже!

Він навмисне зберіг звертання «друже», бо гадав, що це слово містить у собі ту таємницю, котра ще дужче зблизить їх обох і допоможе стати щирими й нерозлучними приятелями, як були Домбо й Гонсалві.

Але Домба тієї миті турбувало інше.

— Чому стій отак, гамба? — запитав він, показавши, як географ сперся на борт, схилив голову й примружив очі.

Домбо так дотепно імітував кожен порух, що Павел не втримався й зареготав, поплескавши його по спині:

— Ти справжній митець!

Але Домбо не зводив з нього очей і сумно хитав головою.

— Гамба дурити Домба! Хворий, дуже хворий! — не вгавав він.

Павел знизав плечима — що тут діяти! А тоді стулив пальці в кулак і гупнув себе в груди, намагаючись цим довести, який він здоровий і дужий. Але і це не допомогло. Домбо видобув із свого набедреника білу пігулку, що дав йому колись Гонсалві, і, тримаючи її двома пальцями, простяг Павлові.

— На біле зернятко! — серйозно мовив він. — Не буде боліти голова. Біле зернятко прожени злий дух. Бери!

Павел безпорадно розвів руками. «Зрештою, — подумав він, — аспірін не отрута, чом би не потішити малого? Навіщо хлоп'яті хвилюватись, коли воно втелющило собі в голову, що я хворий і лише пігулка допоможе мені?»

Він узяв «біле зернятко» і проковтнув. Домбо аж завищав з радощів, підплигнув і двічі ляснув себе по колінцях: злого духа вигнано, гамбу врятовано!

Невідомо, доки отак стрибало б негреня, якби Павел раптом не нахмурився.

— А чому ж ти тоді не проковтнув пігулку? — насварився він на Домба пальцем. — Збрехав своєму другові Гонсалві!

Домбо знітився, похнюпив голову й заходивсь роздивлятися свої босі ноги. Потім спідлоба блимнув на Павла, і в оченятах йому заплигали бісики.

— Ну, скажи, нащо ти збрехав Гонсалві? — доскіпувався Павел.

— Бо Домбо не був тоді хворий, — ледь чутно відповіло негреня.

— Як це так «не був»? А чому ж ти став тоді такий кволий?

І очі тобі почервоніли.

Негреня всміхнулося, хитро примружило одне око, як навчав його колись Гонсалві, і покрутив головою:

— Домбо було сумно. Соріні сказав: Гонсалві вбитий! Що робити Домбо без Гонсалві? Гонсалві — Домбів господар!

— Штурман був тобі друг, а не господарі, — виправив його Павел, але хлопчик не погодився.

Він здивовано стенув плечима й розвів руками:

— Як це так, гамба? Біла людина — господар, чорна — наймит.

— Це не вірно! — перебив його Балканов.

— Вірно, гамба! — щиро запевнив Домбо.

Павел подививсь у ясні хлопчикові очі, на татуйовану шкіру, на великі кола, вималювані на щоках, і, поклавши руки малому на плечі, довго говорив йому про несправедливий устрій світу, про добрих білих, які врятували колись Домба, про лихих білих, які вбили «матату» — Домбову матір…